О дванадцятій тридцять вісім до залізничного вокзалу під’їжджає ролс-ройс запряжений дикими одногорбими верблюдами. Чудова погода, щоб пограти у кібер-баскетбол.
Флюгер вказує шлях до Північного сяйва але метеорологи раптом опиняються у середньовічній Австралії.
Боб хоче посадити дерево посеред океану, гарно, чи не так? Коли з картин невідомого болгарського вчителя стікає горіхова олія, всі бачать лише свастику і відводять погляд від прекрасного, що ховається у оголених серцях кожного із нас.
Максвелл оглядається навколо світлофора. Він так необачно переходить дорогу, коли іде у кінотеатр. Півмісяці раптом стають більш тривожними, схожими на хуліганів.
Вони надсилають мені на пошту палаючі сірники. Їхні телефонні трубки тонуть у круговороті телевізійних новин. Менеджери з продажу роздають білі повітряні кульки.
Їхні очі сплять окремо від них, коли їхні пісні захлинаються мильною водою, а їхні імпульси благородності яскраві, не більш ніж плями із темної сторони Сонця.
Я дивлюсь крізь вулканічне скло на плями Роршаха і лягаю, поруч із палітурками, на книжну полицю. Так, я спатиму тут сто років.
Я записую спогади про завтрішній день, так, як ви записуєте імена згорілих червоних брів на камені Великої стіни.
О тринадцятій сорок дев’ять пожежники все ще п’ють розбавлений керосин і обговорюють той день, коли розпочнеться остання світова війна.
Всі ці привиди клоунів, які не мають імен. Один із них натискає кнопку і відправляється у Південну Дакоту.
Ви не слухаєте голоси у своїй голові, доки вони не слухають вас.
Вас ніхто не слухає, ви палаючі сірники серед моєї електронної пошти. Ключі падають крізь дірку в кишені кудись глибоко у небо. І ви залишаєтеся подивитись.
Максвелл здіймає вгору сріблястий молоток. Джоана все ще при свідомості.
Клуб зачиняється рівно о сьомій двадцять чотири. Велосипеди можна залишити на виході.
