Мерзлячі ліхтарі всипають бляклим світлом, стираючи думки безплідні,
А я іду попід сузір’ям спогадів та затишку німого; машини мимохідні.
Дорога світить сим тертям прудких коліс по віддзеркаленню туману,
Що ген несеться між стовпців, заломлюючи душу, – гуркіт балагану.
Настелене краплинами зав’юги окутує мене у хутро кам’янистих стін;
Тече усе затьмарено, примружено, повільно, вечірнє небо, відгомін,
Який летить від мого взору, кружляє, відбивається навколо вічних зір,
Шукаючи невидимих, укритих таїною, піднятих висотою чорних дір.
Це грудень пошморгами, грудками багнюки від коліс все зачаївся і поріс...
І в кожному із нас таїться думка незбагненна про чай поварений з меліс,
Але ти йдеш, ти мариш все змаганням ліхтарів, сузір’їв та прожекторів...
Під феєричне шоу, закрученого в плескіт вітру із дощем, тролейбус просвистів…
