4.
Кілька місяців назад
Все було для нього знайомим. Хоч багато чого й змінилось. Вулиця на якій пройшло його дитинство, вже не була така шумна. Хіба, що з відкритого вікна доносилась музика. Будинок, де він прожив, наче постарішав. В під’їзді поміняли двері. Тепер там стояв домофон. Кілька бабусь сиділо на лавці з самого сонячного ранку. Вони про щось сперечались і навіть не звертали на нього уваги. Ніхто не впізнавав його. «Може воно й на краще» - вирішив Михайло. Він підняв голову вгору. Дивився на знайомі вікна. На кухні була його мати. Він, правда, не бачив, але завжди знав, що вона там. Кулінарія для неї і праця, і відпочинок. Він знав, що як тільки відчиняться двері його ніс відчує неперевершений аромат домашньої їжі. Його тіло відчує тепло домашнього затишку. Він не був дома п’ять років.
П’ять довгих років. Кожний день тягнувся наче вічність. У в’язниці час втратив свій нормальний плин. І йшов повільно-повільно. І кожний день був нестерпно довгим.
І все це через його дурість та самовпевненість. Надивився «пацанських фільмів». Наслухався подібної х**ні. Хотів життя наче в фільмі «Бригада». Безтурботне, але багате. Думав, що ті, з ким він проводив так багато часу, були його друзями. Вони навіть братухами одне одного кликали. Де вони були, коли він попався? Тоді все різко забулось. «Брати» навіть не признавались, що знають його. Ніхто з них навіть не відвідав його у в’язниці. А він промовчав. Не видав їх. Сам один поніс вину.
Йому виповнилось вісімнадцять, коли його забрали. На п’ять років він покинув маму та молодшого брата.
- Добре, що хоч батько не дожив до цього моменту! – були останні слова матері, перед тим, як його забрали.
Він, навіть, не пожив нормально. Ще нічого не бачив у житті. І зараз він стояв під вікнами власного дому. І боявся зайти. Йому соромно було дивитись матері в очі. Перед самим під’їздом він розгубив всю свою впевненість. Просто стояв і не зводив погляду з таких рідних вікон. І, одночасно, з таких чужих…
***
Зараз
Михайло прокинувся від стукоту в двері. «Кого там принесло?» – подумав він. Протер очі. Піднявся. Оглянув свої хороми. Він знімав кімнату в комунальній квартирі. Затулені штори на вікнах приховували скрипучий сірий паркет, шафу, стіл часів СССР та прогнуте пружинне ліжко на якому той спав. Його кімнатка знаходилась на другому поверсі в самому краю. До нього мало хто заходив, так як він був некомпанійським і знайомств, він, відповідно, не завів ніяких.
***
Кілька місяців назад.
Михайло вийшов з автобуса. На автостанції сьогодні було людно. Воно й не дивно. Це місто було більше за його. Він роззирнувся навколо. Навкруги лише незнайомий натовп. Всі кудись поспішають. Ні в кого немає часу. Боялись втратити навіть секунду. В Михайла ж були втрачені п’ять років.
Його плече відчуло плескіт руки. Він здивовано повернувся. Світла куртка. Білі кросівки. Сині джинси. Коротке світле волосся чорні очі, які дивно поблискували, приплюснутий ніс, маленькі губи в радісній посмішці, трішки нижче за нього, але такий самий в плечах. Михайло не бачив його п’ять років, але впізнав одразу ж. Перед ним стояв його молодший брат Сергій.
- Привіт Мішааааань!!!!!! – той міцно обійняв його та відірвав від землі.
- Привіт Сирник! – так він колись називав брата.
Він знову твердо став на землю. Тоді вже його молодший брат відірвався від землі.
- Дивись як ти виріс! – Міша поплескав того по плечі.
- До тебе все одно далеко! – відмахнувся той.
- Наздоженеш! – засміявся Михайло – ну, розказуй, як ти?
- Зараз! – Сергій потягнувся по сумку – давай понесу. Ходімо, розповім по дорозі.
Пропустили проїжджаючий автобус. Тоді пішли з автовокзалу.
- Ти в матері був? – спитав Сергій.
Михайло заперечно похитав головою. Йому було соромно дивитись їй в очі. Сергій зрозумів це і більше нічого не запитував.
Вони пройшли кілька вулиць. Михайло заворожено розглядав місто. Він був тут ще маленьким. За цей час воно сильно відрізнялось від того, яке було в його уяві. Високі будинки, усюди шум, транспорт в заторах, люди, які кудись неслись. Дитиною він цього не помічав.
- Гарне місто - сказав він.
- Зараз до центру доберемось, тоді скажеш – весело відповів йому Сергій.
- Так ти вчишся тут?
- Ага. Другий курс. Зараз покажу тобі університет. А ще місце роботи. Я ж ще й працюю в сувенірному магазині.
- Молодець! – все що спромігся сказати Міша.
Його брат дійсно виріс. І став краще Михайла. Замінив його. Став опорою матері після смерті батька. Зробив те, що Михайло не зміг. І саме головне: він не пішов по його стопах…
- До речі, Денис тут! – видав Сергій.
Михайло нахмурився. Денис був одним з його колишніх друзів. Лідером їхньої компанії. Одним з тих кого він не видав. Двох інших, як виявилось зі слів Сергія, вже не було в живих. Один помер від передозування героїном. Другого забили до смерті незнайомі. По словам брата, його закинули в багажник, відвезли на пустир і там забили бейсбольними битами.
Але Міша не сумував. Така ось романтика. Інша сторона того безтурботного життя, яке він колись вів.
Денис, же, мало того, що вцілів, так ще й піднявся і тепер непогано заробляв. Сергій півдороги описував його чорне БМВ. І говорив з захопленням про його колишнього друга. Він не знав, що той насправді з себе представляв.
- Він і для тебе знайде роботу – слова меншого брата обірвали його роздуми.
- І для мене!? – розгнівано перепитав він. – ти на нього працюєш?
- Він взяв мене під крило, коли тебе забрали – Сергій почувався незручно від братового погляду – слухай, я знаю…
- Не знаєш! – перебив Михайло – ти його не знаєш. Він кине тебе, коли стане жарко.
Сергій хотів щось заперечити, але не встиг. Його мобільний запищав.
- Це Денис – тихо сказав той.
- Згадай лайно, ось і воно – буркнув Міша – Що він хоче?
- Щоб я прийшов.
- Прекрасно! Нам далеко йти?
- Ти…
- Так. Я скучив за старим другом. Ходімо!
Він глянув молодшому брату в очі. Щось було не так. І тут до нього дійшло:
- Та ти й зараз під кайфом! – осінило його.
***
Вони повернули в глухий провулок. П’ятиповерхові будинки стояли поруч, утворюючи собою пародію на лабіринт. Вони крокували по пустій вулиці. Пройшли дитячий майданчик. Йшли мовчки. Навіть зараз молодший брат боявся перечити старшому. Підійшли до під’їзду, поблизу якого стояло новеньке чорне БМВ.
Піднялись по потрісканих сходах. На п’ятому поверсі стояли грати. Михайло нахмурився. Сумнівів не було. Сергій підійшов, постукав.
- А як сусіди знизу ставляться до такого? – пошепки спитав він брата.
- Які сусіди? – скривився Сергій – на четвертому хронічні алкоголіки, на третьому сидівші, на другому цигани, на першому багатодітні сім’ї, в яких теж нелади з законом. Тут навіть дільничного лікаря немає кому викликати, мовчу вже про міліціонера.
- Гадючник якийсь – презирливо скривився Міша
- Зате немає проблем від сусідів – Сергій знизав плечима – тут ніхто ніколи нічого не бачив…
До них вийшов лисий хлопець Михайлових габаритів. Спортивні штани, чорний батнік «Everlast». Лице було зле. Він загрозливо глянув на них.
- Здоров – привітався з Сергієм – це хто з тобою?
- Салют Жека – кивнув Сергій – це брат мій.
Жека кивнув Михайлу. Той проігнорував його. Просто дивився на полуплені стіни.
- Ми до Дениса, він чекає – сказав молодший брат.
Жека ствердно кивнув. Повернув ключ в замку. Пропустив їх.
Як виявилось, Денис скупив чотири квартири (весь поверх, якщо коротше). Три з них він перетворив на нарко-притон. Четверту залишив для себе. З трьох квартир долинала музика в перемішку дівчачими зойками. Михайло заперечно похитав головою. Видно його не було сильно довго. Вони пішли до квартири Дениса. Там стояв ще один Жекоподібний бугай. Мовчки відступив набік, пропускаючи їх всередину.
Денис залишив собі однокімнатну квартиру. Вони зайшли в темний малий коридор. З кухні доносився дівчачий сміх. Михайло глянув туди. Але не побачив нічого нового. Там розмістилось кілька об довбаних мажорів. Вони сиділи і по черзі винюхували доріжки порошку зі столу. Сергій поклав руку йому на плече і кивнув у бік кімнати.
Там знаходився офіс Дениса. Місце звідкіля він керував своєю крихітною імперією. Місце, де він був царем.
- Які люди!!! – цар піднявся з-за дорогого коричневого письмового столу за яким сидів.
Михайло не змінився в лиці. Тоді ще, лиса голова і щетина, яка плавно переходила в бороду приховали таку емоцію, як зневага на його лиці. Денис же, був нижче за нього на голову. Досить широкий в плечах. Повнуватий, але без видимого животика. Чорний костюм під яким був білий гольф. Світле волосся і голубі очі, котрі той ховав за дорогими чорними очками. Лице розплилось в фальшивій турботливій усмішці. Проте на Михайла це не справило враження. Він роззирнувся навкруги. Білі стіни, коричневі лаковані меблі гармонійно з’єднувались, утворюючи атмосферу давності. Складалось враження наче ти в кабінеті історика чи археолога і зараз почуєш якусь цікаву історію про давнину. Під ногами знаходився килим. Навіть через кросівки Михайло відчував його м’якість.
Денис вийшов з-за столу, поздоровався з Сергієм. Тоді подав руку Михайлу.
- Радий тебе бачити, брат! – радісно сказав він.
Михайло промовчав. Денис забрав протягнуту руку. Настала незручна пауза.
- Кликав? – Сергій першим порушив її.
- А, так, звісно – той повернувся до нього. – забери пакунок у Василя. Далі сам все знаєш.
Сергій кивнув і хотів піти, але Міша зупинив його.
- Тепер ти мого брата втравлюєш в свої ігри!? – з ненавистю глянув Денису в очі.
- Слухай – той поклав руку Міші на плече – я знаю…
- Нічого ти не знаєш! – той підвищив голос. – як ти взагалі посмів?!
Денис поспіхом забрав руку від нього і поспішив сісти за свій стіл.
- Я допоміг твоєму брату! – в голосі вже не чулось турботи. – так, Сергій?
- Міш, послухай… – Сергій глянув на нього.
- Ні, це ти послухай – в Михайла стиснулись кулаки – ти працюєш на людину, через яку я сів, а двоє інших моїх друзів вже на тому світі. В безпеці лише він. По заслугам отримають лише ті, хто поруч. Ти куди хочеш? У в’язницю? Чи на той світ?
- Не драматизуй – Денис відкинувся в кріслі – це було тоді.
- А зараз інакше?
- Так – той демонстративно зняв окуляри і глянув Михайлу в очі. – тоді ми діяли бездумно. Думали, що нам ніхто не указ. Не рахувались ні з ким. Тепер все по інакшому. Я впевнений в завтрашньому дні, бо я плачу кому треба і мене не закриють. Я впевнений в своїх людях, які отримують достатньо, щоб не бідувати…
- Як ти мого брата посмів втягнути в це? – він повторив запитання
- Сергій і мені наче брат. Я можу довіряти лише йому – той намагався говорити так щиро, як тільки міг – не переживай за нього. Я і для тебе місце знайду
- Пішов ти на х*й!
- Я знаю ти злишся…
- Злюсь?! – перепитав Михайло – це я ще не злюсь. Коли я тобі ноги поламаю, от тоді я буду злитись…
Двері позаду них відчинились і в кімнату залетів Жека і той бугай, що стояв на виході з квартири. Сергій став між ними.
- Ноги мені поломиш? – перепитав Денис, дістаючи з шухляди револьвер – я так не думаю. Пропоную тобі мирно піти звідси.
- Ходімо – це вже адресувалось Сергію.
- Ти ж не даси Міші розпоряджатись своїм життям? – крикнув в до гонку Денис. – ти ж вже виріс…
- Не слухай – тихо сказав Михайло брату – не ведись на його солодку отруту, яка ллється з його роздвоєного язика. Не повторяй моїх помилок.
Вони успішно минули охоронців Дениса. Михайло не справився б з ними, і всі це знали.
- Якщо з моїм братом щось трапиться – Михайло сказав будучи вже біля дверей – я повернусь і заберу твоє життя…
***
Зараз
Стукіт повторився.
- Зараз! – рявкнув він.
Встав з ліжка. Натягнув спортивні штани. Глянув на себе в дзеркало. За ці кілька місяців він сильно заріс. Чорне густе волосся стирчало як в їжака. Не завадило б помити та розчесати. Щетина поволі переросла в бороду. Гострий довгий ніс, тонкі губи. Його лице можна було б назвати красивим, якби не рубець на щоці, нанесений колись ножем. (А ще синяки та гематоми залишені тим хлопцем) Тепер ж він потворив його лице. Під холодними чорними очима виднілись мішки. А густі брови робили його все це доповнювали і робили його погляд хмурим та суворим. Він був майже метр дев’яносто. Широкоплечий. М’язистий. Все ж треба було чимось зайнятись у в’язниці, коли був вільний час. Всім своїм могутнім виглядом він нагадував витязя.
Паркет зарипів від його кроків, коли він пішов відчиняти двері.
- Хто там? – спитав він.
Ніхто не відповів. «Мабуть діти граються» - вирішив він. Покрокував назад до ліжка.
***
Три місяці назад
Михайло підняв слухавку.
- Алло!
- Це Денис – швидко промовив той
- Чого тобі? – з огидою спитав той.
- Слухай, старий, мені дуже жаль… – почав той.
В Михайла всередині все завмерло. Єдиним органом, що зараз працював, стало вухо біля якого був мобільний.
- Твій брат…
- Що з Сергієм? – тихо спитав він.
- Мені дійсно жаль, я не знав… - бідкався той.
- Де він? – напружено спитав Михайло – Де він, трясця твоїй матері?!
- Його знайшли мертвим на пішохідному переході. По дорозі до міського парку…
Кімната почала плисти перед його очима. Тіло наче налилось свинцем. В голові запаморочилось.
- Я тобі обіцяю, що знайду тих, хто це зробив – швидко запевнив Денис.
- Де тіло мого брата? – спитав не своїм голосом.
- В морзі. Потрібно з’явитись, так як ви родичі, сам зрозумієш…
- Знайди, того, хто це зробив, якщо хочеш залишитись живим! – останні слова він прокричав слухавку.
Телефон відправився в стіну. Михайло закричав, наче поранений. Тоді опустився на ліжко. Ліг, підігнув під себе ноги. З очей потекли сльози.
- Не вберіг – тихо прошепотів – не вберіг…
***
Зараз
Стукіт в двері повторився.
- Як ви мене за****и! – Михайло швидко покрокував до дверей.
Повернув ключ в замку. Потягнув їх на себе…
Наступного він не чекав. Хтось ударив по дверях з тієї сторони. І вони пришвидшили свій рух прямо йому в лице. Спалах світла в очах. Ніс та щелепа наче запалали вогнем. Ноги підкосились. Спина відчула підлогу. Михайло розтягнувся по сірому паркеті, тримаючись руками за носа. Крізь сльози він побачив гостей. Один високий, худий, чорноволосий, в окулярах. Гострі риси лиця видавали в ньому ботаніка. В сірому пальто та чорних рукавицях. Його він не бачив. Інший був трішки нижче за очкарика. На нього дивився коротко стрижений, русявий хлопець двадцяти років. Стомлені зелені очі на лиці, яке спокійно можна назвати слов’янським. Довгий ніс. Рот не великий, але й не маленький. Губи не тонкі і не грубі. Щетина майже як і у Михайла. Спортивне тіло складення легко вгадувалось навіть під чорною курткою з капюшоном та широкими синіми джинсами. Цього він добре пам’ятав…
- Я ж… - шоковано пробурмотів Міша. – я ж бачив, як ти здихав…
- Привіт з того світу! – з ненавистю видав Сергій.
Через мить лице Михайла зустрілось з підошвою кросівка. Очі самі закрились…
ID:
569687
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.03.2015 03:00:38
© дата внесення змiн: 27.03.2015 03:00:38
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
