…Всі подивились на прохід,
А там царі, там син і батько,
Такі сердиті і величні ,
Немовби скелі, в океані.
Неначе, в небі темнім грім,
Що блискавку до нас кидає…
Царі ж пройшли і важно сіли
Напроти карлика невдахи.
«Ну що ж продовжуй, що казав!», -
Промовив грізний батько-цар
Та придивився до Андрія,
Котрому мама цицьку дала,
Бо вже тому була пора.
Тим часом карл повів розмову:
« Мене покликала Моргана
До себе в моторошний замок.
І у страхітливих покоях
Де лиш почвари і примари,
Передала такий наказ :
«Тобі курдуплю, вражий сине,
тобі незграбний коротуне,
Без всяких різних там оказій
Та недоречних нам причин.
Велію завтра в ранню пору
Іти у цареві палати
Там пізно, після опівночі
Народиться предивний син
І назовуть його Андрієм…»
« А дальше що?», - спитав я в неї,
У Всененависної феї.
На що вона відповіла:
«Тоді, коли він вже родиться,
Ти у палати проберешся
Де будуть разом ночувати
Андрій-царевич й його мати
І тільки матір задрімає,
Й царевич-син також засне,
Утнеш йому ти жмут волосся,
Збереш із уст одну смішинку.
Все скинеш у чарівну скриньку
І до обіду того ж дня
Тебе чекаю я у себе.
Інакше бовдур, в черв’яка
Знай. перетворю твоє стерво…», -
На цім закінчила вона.
Ворота замку відчинились,
Дерева миттю розступились
І вже за хвильку я стояв,
В куряві битої дороги.
Пішов додому, переспав,
А зранку тільки стало сонце,
У ваш палац помандрував,
Там з допомогою прислуги,
Дізнався все чого хотів
І незаміченим пробрався,
В палати де ночує син
Й дружина ваша Государю.
В них заховався у вікна
За шторою і так чекав,
Допоки принесуть малого
і доки всіх не схилить сон.
Коли ж нарешті дочекався
Покинув схованку й дістався
До ліжка Вашого синочка,
Відрізав жмут його волосся
Та от біда не зміг ніяк
Смішинку з уст дитячих зняти,
А тут ще й півень не співав
як пробудилося хлоп’ятко.
Я й заховався у вікна
Та видно він мене побачив
І все що знав повідав мамі,
Яка від сну вже відійшла.
Все решта Ви уже дізнались
З рядків написаних для Вас
Царицею у цьому залі», -
І карлик раптом замовчав,
Й продовжив своє якось раптом:
« Великий царю, я прошу,
Молю Вас слізно на колінах
Помилуйте, не забирайте
Мого нікчемного життя,
Я каюсь у своїх гріхах,
Перед родиною і троном,
Дозвольте лиш іще пожити,
Віднині я Ваш вічний раб
І пригоджусь чим тільки зможу.
Помилуйте!», - й додолу впав,
Ридаючи безперестанку…
. . .
ID:
574637
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 15.04.2015 19:25:03
© дата внесення змiн: 15.04.2015 19:25:03
автор: П.БЕРЕЗЕНЬ
Вкажіть причину вашої скарги
|