- Готові зробити останній крок?
- Зробити те, що ви не зможете повернути?
*
Вона відчувала, що повільно помирала, і що гірше – причиною цього була сама. День змінював вечір, а за ним наступала ніч. Декілька разів. Десятки. Сотні таких ранків, а потім й ночей.
Не робити нічого – завеликий привілей для людини, яка звикла діяти. Коли ж привілей вручено – людина, зазвичай, просто не знає як бути.
Вона мріяла померти уві сні, ніж чахнути від нудьги та гіркоти у серці в квартирі з пустими білими стінами. Безпричинна печаль жахлива тим, що ти як звір загнаний в клітку, тільки на цей раз вона твоя власна. Краще переносити страждання на щось конкретне, та все ж після мук продовжувати йти, ніж дати байдужості до життя міцно обійняти себе так, що раптово ти прокидається підвладний не собі.
Хто має намір жити, опираючись на себе, як на причину та сенс довгого існування у цьому світі? Одиниці.
Частина чекає несподіваного просвіту; чи людини, котра стане сенсом; чи магічного надпису на стіні, що скандує: «Живи! Життя ж бо прекрасне! Живи заради себе! Ти стільки всього упускаєш…»
Думаючи, та ні, блукаючи у своїй затьмареній свідомості вона піднялась на ноги посеред кімнати, та згадуючи давно прочитану книжку, не полишала спроб уявити себе центром Всесвіту.
«Щоб очистити голову від думок спробуйте закрити очі та уявити перед собою чорний екран. На ньому, по типу закладок вашого браузера, розміщені думки. А тепер, проводячи пальцем, приберіть їх, як завгодно розкидаючи в усі сторони, прусь з екрану! Тепер зосередьте увагу лиш на екрані. Він пустий, і в цей момент він – ваша свідомість, що звільнилась від лишнього барахла та готова концентруватись на чомусь новому…» - голос в її голові скандував цю пораду як давно завчене правило.
«Готово! Браво! БРАВО!!! Оплески!» - в цей самий момент мозок видав жахливу картину. Вона стоїть на сцені театру, а старі жінки минулих століть вигукують ці слова з гримасами, що більше нагадують оскал, аніж посмішку.
Наче відганяючи від себе якусь комаху, вона різко струснула головою й зробила дивний жест руками, позбуваючись цієї дивної та неприємної сцени, яку видав мозок.
- Ти вільна від дурних думок. Свідомість твоя незатьмарена. Тепер думай про те, що ти – центр Всесвіту.
Вдруге згадуючи прочитану десь пораду, вона забула, що знаходиться навколо і де знаходиться вона сама.
«Моя реальність померла декілька років тому. Лиш інколи якась неземна сила змушує мозок бачити надумані сцени з буденного життя не по певній причині, а просто тому, що вона може.
Якщо ми насправді живемо у віртуальній реальності, то не такими страшними одначе видаються проблеми сьогодення. Бо ж справжня трагедія одна, і вона в тому, що нас нема. Фальшиве в такому разі розчаровує не так сильно, як думки про те, що все це – чийсь жарт.»
Фільтруючи думки, що наново почали спливати в голові, вона думала про те, що помирає. Якщо це кінець – було б непогано відкритись комусь. Наприклад, незнайомцеві і водночас другові по листуванню.
Погодилась з собою і прийнялась писати листа.
Цього разу він зайняв не три сторінки, а цілих сімнадцять. Не даючи шанс зрозуміти її, вона усвідомлювала, що причина банальна – вона сама не розуміла себе. Та, можливо, ця остання записка, довжиною в сімнадцять листків, була найщирішою з усіх.
Вона не лукавила раніше, та й не говорила усього. Уникаючи питань та спроб щось довести (чи подібного, що так дратувало), вона говорила більше про спільне, не вникаючи в щось конкретно.
«Боюсь це останній лист, та повір, у ньому моє Я.
Печаль в тому, що від нудьги та байдужості помирають повільно.
Опираючись на написане, можу сказати, що твоя спроба звільнити мене від власної плісняви зазнала невдачі. Можливо, зараз буде останній шанс для мене…
Якщо покажеш щось, чого я не бачила, я в свою чергу можу обіцяти, що розкажу тобі про таємницю, що прихована у всіх на виду, та все рівно такою залишається…
Згода?»
End ?
ID:
583956
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.05.2015 21:03:44
© дата внесення змiн: 27.05.2015 21:10:19
автор: Lily Grant
Вкажіть причину вашої скарги
|
Якщо захочете, можете почитати це
