Загублені в словах і недомовках
Ми, ніби, всюди, але все ж ніде.
Не діє вже промовка та про вовка -
Скільки не згадуй, хтось та й не прийде.
Вітрила мрій давно вже не червоні,
Капітан Грей все рідше приплива.
Натомість дуже часто на балконі
Якийсь Меннерес каву попива.
Та більшість звиклася в житті з таким розклАдом
І думає, що це єдиний роял-флеш.
Так потихеньку і стає суспільство стадом,
А щастя перетворюється в треш.
А жити з посмішкою - це не так вже й важко:
Треба лиш тільки мрію не згубить,
Тримати міцно цю маленьку пташку
І на якусь підробку не змінить.
