Самота – це зі мною реально,
Самота – хіба це нормально,
Порожнеча в думках, пустка,
Порожнеча у вигляді згустка.
Все одній – всі радості й горя,
Я пригадую присмак моря
І хмари з дощем над нами,
Ось що значить стати панами.
Чому люди ось так віддаляються,
Чомусь в стороні залишаються,
І не можеш ні з ким поділитися,
Залишається лише злитися.
Це такий тип душі напевно,
Що шукає друга ревно,
Що приречена на самотність,
Наодинці з Богом натомість.
Я напевно частинка Всесвіту,
Що в світах давно загубилася,
І не чути ні сліз, ані реготу,
Одинокою залишилася.
Мені так добре, я не жаліюся,
Знов на зло сльозами умиюся
І піду шукати далі,
Як має бути все в ідеалі.
І кохання ніяк немає,
А чому я зовсім не знаю.
Є лиш світ бездоганний широкий
І душа з іншого боку.
Є лиш небо, і гори, і море
І свідомість самотня в просторі
І думки навісні печальні
Вже скінчилися роки навчальні.
Може й я комусь знадоблюся,
У самотності не втоплюся,
Може й мене хтось покохає,
На кохання надію маю.
А поки що я ледве жеврію,
І увагу у інших жебраю,
І любов, і повагу людськії,
В самоті я оцій паскудській.