Коли світ опиняється скраю, —
навшпиньках над прірвою і кінчиками пальців у синяво, —
подих закінчується.
Ти не дихаєш так довго,
що здається скоро помреш.
Що втопчуться гори
і річки витечуть в океани, а ті випаруються,
і хмар буде так багато, що настане другий потоп
попри всі райдуги світу.
Час сплине, весь до краплі,
змивши з пам’яті імена всіх друзів і ворогів
(включаючи боржників),
ненависних і коханих,
вчительок та котів.
І хоча, чіпляючись за небо, ти гадатимеш,
що втрапиш у невагомий вакуум,
з тобою залишиться музика.
Її на тонесеньких павутинках
нестиме вітер,
змушуючи відчувати себе кульбабкою,
випущеною у збіднілий всесвіт
без тисяч зір,
котрі стрибнули з даху за чиєсь бажання.
Ти ловитимеш поглядом
срібні промінчики випадку,
а якщо відважишся, то навіть пальцями,
і собі бажаючи перетворитися
на крихітну соломинку,
котру відносить поволі вітер.
Та за тобою тлітиме трава
і підбиратиметься темрява,
а попереду хтось далі копатиме прірву
чиїмись зрадженими бажаннями,
загаданими на зорю.
Залишиться тільки просити Бога
швидше послати дощу на все людство,
бо подих закінчується.
