Дивні якісь відчуття…Наша ненька-земля поділена на два протилежні світи: один, в якому сонце багряне від крові і в якому снаряди поливають змучену землю, де повітря пахне смертю, страхом та відчаєм…І другий – з голубим, як волошкове поле небом, де квітнуть квіти і щиро посміхається дітвора.
В першому світі надія і віра найліпші друзі, там цінують кожну прожиту мить…Ночами там тихо…Вояки згадують тепло і затишок рідної домівки, батьків, дітей… Їхні приємні спогади час від часу переривають страшні звуки війни.
А в другому світі квітне спокій і посміхаються пузаті хмаринки на небі. Люди щоранку поспішають на роботу, молодь відривається “на повну катушку”, обираючи черговий шумний нічний клуб…Тут не має війни…Лише в деяких будинках не до сміху і не до веселощів…Чорний траурний колір міцно окутує хатину….
Дивні якісь відчуття…Там війна, там гинуть люди, а тут квітне життя…Ілюзійне відчуття, що все гаразд….
Дивні відчуття, коли війна схопила міцно за горлянку і давить безжальними холодними руками, а тіло…Тіло хоче жити і квітнути новими фарбами….
Страшне гнітюче слово Війна…таке бажане й солодко-приємне слово Мир… Так хочеться, щоб це слово виблискувало не лише на папері….