Я відмовилась від реальності.Мене поглинули сни.Я ховаюсь в них від тебе.Твій розум потерпає від вірусу жорстокості,а моє тіло потерпає від проявів твого безсилля.Втеча-це безпека?А може вихід?Чорно-білі спогади заселені в моїй голові,вони захопили думки і правлять мною.
В ці поодинокі моменти коли реальність щипцями ловить за шкірку і витягує мене,я зціплюю зуби і очі наповнюються мільярдами емоцій.Хочеться закричати на повні груди та обмеженість рамок крізь які видирають мене,здавлює тіло корсетом.Дихати.Потрібен кисень.Без нього не жити.
Я знаю,що твій егоїзм-це лише самозахист,а моя байдужість-це вміння розвинуте з часом.Усе це самообман.Це не ми.Я повертаюсь іншою.Повертаюсь в тиху темряву,що заколисує.Повернулась до тебе.Так швидше з'являється пульс.Так хочеться жити.Жити вічно.Жити перетравлюючи наше божевілля.З кожним днем опановувати все нові і нові ролі,лише для того щоб на краю нашого буття подякувати за хвилини,тижні,миті нашого життя.Взяти твою зморшкувату руку і не боятись...не боятись зустрітись у інших життях.