Я швидко піднімався по сходах. Дихання, аж надривалось від того, що я так багато палю, але минулі звички давали про себе знати. Я не видихався, я все такий ж сильний, як був в молодості, хіба багато п’ю. Часу залишалось все менше. Блютус гарнітура в моєму вусі, аж надривалась від голосу, отця Михайла. Брат взяв його, щоб той координував наші дії. Знаю, ми сама дивна компанія для порятунку, але кращої не було. Відьма, священик, двоє бачать смерть інших людей, медвежатник і дівчина з дуже сильною печаттю смерті (це Марко так називає, любить пафос, що вже зробиш)
- Я на восьмому – сказав я.
Паралельно я чув, як говорили інші. Ми зробили бесіди, щоб отець Михайло міг координувати наші дії. Саша працював над замком. Марк був на п’ятому і чекав на кого перейде мітка, щоб взятись за ту людину. Наталія готувалась до зустрічі з тим, що було в домі Едика. Ліля мала допомагати їй. Як не дивно, вона швидко повірила у все це, навіть вговорювати не довелось. Вона сама знала, що й з нею не все в порядку, але була готова допомагати. Карину брати не хотілось.
- Саша, що там? – запитав священик.
- Хвилину – пробурчав той.
- Може все ж я зайду? – пропонував той.
- Ні – гаркнув я.
Мовчанка, але я зрозумів, що від моїх слів не буде толку. Остання дискусія з ним тепер вилазила боком.
- Нам потрібний екзорцист – втрутився Марко – і то не факт…
- Але звертатись до прислужниці сатани за допомогою…
- Гей – обурилась Наталя – я ще тут…
- Отець Михайло – заспокійливо сказав Марко – ви нам потрібні, щоб координувати нас. Ми всі зараз залежимо від вас…
Я плюнув на бетон. Клятий підлабузник, в нього все виходить проникати в душі людей. І саме смішне, що він не говорив нічого особливого. Все впиралось не в що, а в як він це говорив. Йому хотілось вірити. Він знав це. Знав, і не гидував цим користуватись.
- Прости Господи мене грішного… – забубонів він.
- Справився – озвучив Саша – що тепер?
- Чекай мого сигналу – сказав Марко – я повідомлю, куди тобі треба йти.
- Наталя – сказав я – скільки часу це займе?
- Хвилин п’ятнадцять…
Вона хотіла звучати впевнено, але я відчув, що вона боїться. Від неї залежало все. Ми просто будемо стояти на заваді в полтергейста. Він не має довести нікого до смерті.
- Ми заходимо – оголосила Ліля.
Це сигнал. Я пройшовся по темному коридору. Тут я відчував мітку найкраще. Галюцинації, були туманні, я нічого не розумів. Сонце не могло пробитись крізь самотнє вікно. Стіни старі, ремонту тут не було з часів забудови. Тішило лише одне: багато кімнат пустували. Тут їх знімали студенти, але зараз було літо, тож багатьох з них не було. Мої кроки тихенько лунали по мовчазному коридору. Я виглядав наче злодій, мисливець, що обережно шукає свою жертву. Я дослухався і принюхувався до всього навколо. В вусі почувся гуркіт: створіння бісила поява Наталі на порозі.
- Ми відключаємось – попередила Ліля.
- Я поде журю на виході – зголосився отець Михайло.
Значить все почалось. Мені треба прискорюватись. З однієї квартири лунала лайка.
- Знайшов – сказав я – готуйтесь…
Я постукав в двері. Сварка не припинялась. Сварились чоловік і жінка. Я знав, що буде. Хтось з них зараз прикінчить одне одного. Я загупав сильніше.
- Нах*й! – почув у відповідь.
- Сантехнік, бл*ть! – загорлав у відповідь – ви людей топите!
Що? Нахєр я це сказав? Ляпнув перше, що прийшло в голову. Але вже пізно. Хоч я не в старому одязі, і не п’яний, як більшість представників ЖКХ, але мені не вперше брехати. Замок на дверях почав клацати. Мить і залізні двері відчинились. На порозі стояв лисий, злий чоловік в білій майці і сімейках. Позаду дружина в махровому халаті та з рушником на голові. Типова сорокарічна сім’я. Це той тип людей, що не знайшли те, що шукали і намагаються втримати те, що них є. От і в них, все тріщало по швах. В навушнику лунали голоси Марка та Олександра. Вони не приховували свого презирства і відверто насміхались з мене.
- Доброго дня – привітався з чоловіком.
Мовчанка. Його свинячі очі бігали по мені. Вилиці на розгніваному лиці ходили. На такому написано: дай мені лише привід…
- Вас ніхто не топить? – продовжував я – бо сусіди знизу жаліються…
- Ні – коротко відповів той – срав я на покидьків знизу.
- Ти на все среш, невдаха! – втрутилася дружина
- Хліборізку закрила! – в гніві прогарчав той.
Він спробував закрити двері. Зараз він їй покаже. Але все одно, щось було не те. На дружині нічого не висіло. Я про мітку, а не про те, що ви подумали. Якщо вже так, то обоє мені не подобались. Завдяки розмноженню таких, як вони в нас повно неповноцінних людей. Яка має бути дитина в таких сім’ях? Серйозно, яку модель сімейної поведінки він чи вона візьмуть для себе в майбутнє? От і маємо.
Я притиримав двері. Він оскаженіло глянув на мене.
- Ти знаєш, хто я такий? – прогорланив він.
- Мені якось пох*й – позбавленим емоцій голосом сказав я – в мене робота, і якщо не хочеш, щоб я перекрив воду в усьому будинку, то не гарчи на мене. Чи ти думаєш, ти єдиний невдоволений тут.
- Рахуй, що ти звільнений – сказав він.
- Рахуй, що ти без води – презирливо всміхнувся я.
І тихенько додав: гандон. Він отетерів. Яка жінка? Яка сварка? Він і забув про неї. Вся його увага зосередилась на мені. Легше звісно було б зайти в хату і потягти час граючись з бачком і трубами, допоки я не почув би сигнал від Марка.
Але коли це я шукав легких доріг? Мітка на ньому. Перед очима пронеслось, як його дружина схопила кухонний ніж і…
Він вилетів на мене в чому був. Щось прошипів: та я тебе… Я відійшов, ухилився від протягнутих до мене рук. Вперіщив кулаком під дих. Зловив за голову і вперіщив того в стіну. Можна було б і по м’якше, але час піджимав.
- Коля! – заголосила дружина.
Вона й забула свою ненависть до нього. Це згадається ввечері, в вечері все вернеться в попереднє русло. Але ввечері мене тут не буде. Я подумав, що вона вилетіла на мене, але помилився. Вона схилилась над своїм коханим Колею, який до того страшно лаяв її останніми словами. Тепер вона була переповнена страхом і співчуттям. Вона навіть забула про мене.
- Мітка зникла – почув голос Марка – Саша, шуми на другий поверх, шукай потрібну кімнату.
Саша щось пробурмотів тоном повним готовності. Я не чув що саме. Жінка підняла до мене своє заплакане обличчя. Її Коля стогнав від болі. Дебела туша скрутилась калачиком на холодній землі. Жінка плакала, гладила його по голові.
- Чудовисько! – засичала, спопеляючи мене поглядом – поглянь, що ти зробив!
Вона так і сипала прокльонами в мій адрес, не забуваючи згадувати кожного члена моєї родини. Я стояв наче засватаний. Ніколи до цього не звикнеш. Люди не розуміють навіщо я щось роблю. Зі сторони це здається не тим, що воно є насправді. От я розбив йому голову, але врятував його від смерті, а її від тяжкого гріха. Вони житимуть. Нехай недовго, нещасливо, але житимуть. Не знаю, чи це краще, і не знаю чим, але в них є шанс щось з цим зробити. Вона ридала. Боже, вона дивилась на мене так, наче тварина готова роздерти жертву. Я повернувся до неї спиною і пішов геть приймаючи в свій бік самі огидні прокльони. Руки та коліна тряслись. Це нормально, зараз пройде. Я поволі спускався по сходах віддаляючись від її криків.
- Макс, ти десь на шостий – прогарчав Марко.
Я не відповів, я без нього знав куди йти. Саша все ж справився. Дивно, але я чомусь навіть не припускав, що може бути інакше. Я вірив в його бажання допомагати і рятувати людей. Значить, я вірив у нього. Я прискорився, перестрибуючи через сходинки. Перейшов на біг. Свідомість виривалась з тіла, намагаючись поринути в звичні видіння. Ні, не зараз. Не потрібно цього. Швидко знайшов потрібну квартиру. Загупав в двері. Почулись повільні кроки. Відкрила жінка. Вона не подобалась мені. Я взагалі не люблю такий типаж. Грубі зі всіма можливими звисаннями, чомусь теж в халаті, але червоному. Великі губи в колір халату. Над великими щоками ледь виднілись очі. А загалом вираз лиця виражав вічне невдоволення будь-чим. Таким людям непотрібна конкретна причина. Їм достатньо факту присутності чогось, чим можна бути незадоволеним.
- Ну? – запитала вона.
Я не встиг відповісти. В моєму вусі Марко вже пояснював Саші, який поверх наступний. Все? Так швидко?
- Господи, як в тебе це вийшло? – запитав Марко.
- Доброго дня – привітався з жіночкою, намагаючись бути якомога більш ввічливим – в вас є хвилинка поговорити про Господа нашого?
Вона звісно ж послала мене по відомому напрямку і хлопнула дверима в мене перед носом. Ну, ще одна врятована.
ID:
612821
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.10.2015 14:18:00
© дата внесення змiн: 12.10.2015 14:18:00
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
