Ти ідеш до дому, від ще однієї зрадливої жінки,
І ти ідеш до автівки, до зупинки за два квартали,
Твоя душа як і тіло в уяві прикута до стінки,
До тієї сторінки, до якої так довго звикали.
До тієї жінки, що постійно являється в думах,
Коли путаєш ім’я усіх на ім’я що для неї належить,
Коли все що прекрасне на запах в її парфумах,
Коли день твій від погляду ніжного її залежить.
Але світ став понурим і осінь всередині завжди,
Ти хотів же змінити усе і змінити на краще усіх,
Тільки вже не знайти, ні кохання тобі, ні правди,
І не перетворити всі сльози її на сміх.
Ти старався, я знаю, ти тягнувся до неї,
Ти тягнувся минуле змінити, яке не спасти,
Тільки всі твої брудні, правдиві ідеї,
Неможливо, бо пізно тепер, донести.
Тому і йдеш ти до дому, від ще однієї зрадливої жінки,
Ти ідеш під дощем що впивається в груди ножем,
І хотів би ти, щоби страта пройшла біля стінки,
Біля тієї сторінки, що кохання була міражем.
