Найважче це розрізати мотузки на руках. Як тільки я відірвався від крісла і простягнув зв’язані за спиною руки, я зрозумів, що це було ще легко. Мої зап’ястя викручувались наче вужі. Шкіри на них вже не було, зате мотузка покрилась кров’ю та здертою плоттю. Я гриз мотузку зубами, раз-у-раз ковтаючи або випльовуючи залишки ворсу.
Врешті мені вдалось. Ще кілка хвилин помучитись з ногами і на вихід. Тіло слухалось слабо. Все заніміло, інколи пробігали корчі. Але перспектива стати безіменним кормом для хробаків мене аж ніяк не тішила. Врешті я встав. Знайшов свої речі. Оглянувся в гаражі в пошуках чогось, що могло б мені допомогти витягти моїх товаришів. Але нічого кращого за під’єднаний до акумулятора дріт я не знайшов.
- Ну, краще ніж нічого.
Двері в гараж відкрились. Не придумавши нічого краще я сів на стілець, сподіваючись, що ніхто не помітить, що я розв’язався. В гараж зайшов той скінхед, що катував мене. Він більше і сильніше за мене. Шанси нерівні, якщо ще врахувати, ДТП і катування…
Але я знав, що вибору немає. Я не міг підвести їх. Мій брат, Саша, навіть відьма з Лілею. Карина, подумки звернувся до неї (хоч я й знав, що вона ніяк би це не почула), ти права. Я знаю на кого я перетворився. Але це мій вибір. Щоб справитись з всім цим я маю стати таким. Я був занадто м’яким весь цей час. Я тікав, боячись брати на себе відповідальність на себе. Краще вже ігри мого брата, ніж така втеча. До цього часу мені чисто випадково щастило. Тепер удача вичерпалась. Є тільки рішучість. Є сила волі, незламність.
З приближенням скінхеда я почав скаженіти. Хотілось зірватись з місця, вчепитись в нього руками. Здавити його шию. Але ще не час.
- Готовий продовжувати? – насмішкувато сказав той.
- Де мої люди?
- Поряд – він ухилився від відповіді – кричали і плакали наче дівчатка. Молились, лише б я перестав.
Він блефував. Я сподівався, що він блефував. Всі вагання відійшли на задній план. Нехай втратить пильність. Нехай повернеться до мене спиною.
- Ти зараз теж будеш молитись – сказав він – будеш плакати наче маленька дівчинка.
Я мовчав. Давай, хвались, залякуй. Переконуй сам себе в своїй силі…
Він повернувся до мене спиною. Хотів справити на мене якесь враження. Ще сильніше залякати. Я не слухав його. Його слова не містили ніякої корисної інформації. Це гнила людина, й не варто витрачати час на таких людей. Ні до чого доброго це не доведе. Гнила біомаса. Мабуть за це я вдарив його кріслом в спину.
Він впав на одне коліно з глухим звуком. Не чекав такого це точно. Я не дав йому опам’ятатись. Натягнув шнур навколо його шиї і здавив. Він замахав руками, в марних спробах звільнитись. ВІін хотів дихати, Хотів ще побачити сонце. Дві хвилини, думав я і рахував по мірі того, як його покидали сили. Дві хвилини, потім смерть від кисневого голодування.
Двадцять секунд.
Він спробував встати. Але сильним ударом я травмував йому коліно. Він захотів повернутись, але я пробив коліном в спину і він впав на живіт.
Тридцять п’ять секунд.
Я сів зверху, міцніше стиснувши дріт. Поки він молився, щоб ще раз вдихнути повітря, я молився, щоб витримав дріт. Бог мав вибрати когось з нас.
Сорок п’ять секунд.
Він обм’як і не борсався. Бог сьогодні вибрав мене.
Одна хвилина і десять секунд…
Сили полишили мене і я звалився з нього. Ліг поруч тяжко дихаючи. Потягнувся рукою до його червоної шиї з слідом від дроту. Знайшов пульс. Чому я не дотримав його? Тому що я не вбивця, ось чому. Поволі встав. Забрав свої речі. Одягнув свою рвану футболку. Від куртки лишилось лише шмаття. Повернувся до сплячого тіла. Полазив по кишенях. Знайшов ключі від гаражу і від машини. Рано чи пізно він прийде в себе, а можливості його втручання в подальші плани треба запобігти.
Я поволі пішов до виходу. Обережно виглянув за двері. Він міг бути тут не сам. На дворі стояла ніч і було дуже холодно. Між рядами гаражів носився вітер підбираючи розкидане сміття. Але нікого з людей не було. Виходить я провів тут весь ранок, день і вечір. Від усвідомлення цього, ноги в мене підкосились. Потрібно було дізнатись, що там з Кариною і Лілею. Але спочатку я мав знайти брата і Сашу. Двері гаража я зачинив ззовні. Нехай побуде там. А щоб його не відкрили, я зламав ключ прямо в замку. Це додасть трохи часу. В ночі є один плюс. Вночі людям потрібне світло. А значить, що знайти їх двох буде легше, ніж відкривати двері гаражів навмання.
Гаражі робили собою своєрідний лабіринт. І я не знав, куди йти. В темряві приходилось орієнтуватись по голосах. Літом було сухо, так що знайти сліди було тяжко. Десь мали б ще залишитись плями крові, але вночі їх було не знайти. Я брів не знаючи куди. Що як я йду не в тому напрямку?
Від повідь знову прийшла неочікувано. Серйозно, рішення завжди приходить за мить до того, як опускаються руки. Скінхед нарешті прийшов до тями. І він намагався вийти. Від його стуків в двері, можна було розбудити пів Івано-Франківська. Не гаючи часу я припав до найближчої стінки. Десь здалеку почулись крики. Тоді кроки. Хтось поволі йшов на крик. Він ще не розумів, що сталось. Моє серце билось швидше з кожним кроком. Я не можу зараз попастись. Довелось затримати дихання і пролізти між стінками гаражів. Там було сиро, волого, на мене сипалась іржа. Я заплутався в павутині. Але залишився непоміченим. Згадалась історія про Ісуса. Матір з ним заховались від римських солдат. А павуки сплели позаду них павутину, щоб остаточно заховати їх від ворожих очей.
Ще один лисий чувак пройшов повз мене. Берци, чорні штани з підтяжками та в білій майці. Ліниво йшов на джерело звуку. Я пішов по тому напрямку з якого він йшов…
***
Марко вже розв’язався, коли я його знайшов. Виглядав він гірше мене. Його просто, як в старі добрі часи, били.
- Довго ти – він виплюнув кров на землю.
- Де Саша?
- Я не знаю.
- Нам потрібно його знайти – я допоміг брату піднятись.
- Нема часу – сказав він.
- Що?!
- Вони якраз зібрались їхати по Лілю – пояснив Марко – думали шантажувати тебе нею.
- Який в цьому зміст? Як вони про неї дізнались?
- Та жінка їм розповіла. Ти видно сильно її довів…
Все таки я перегнув з моральними добиваннями. Треба було бути м’якше. Але вже пізно про таке думати. Треба вирішувати. Чому я цього не побачив? Дивно, але я не бачив смертей після прийому деліріума. Може я все ж позбавився цього прокляття? Якби ж все було так легко…
- Вони знають де вона живе?
- Ні, зате знають де живе Наталя.
- Чорт!
В пориві злості я ходив колами. Треба було витягти Сашу. І треба було захистити Наталю.
- Прийдеться розділитись – сказав Марко – вони виїхали десять хвилин назад.
- Знайди Сашу – я направився до виходу.
- Як ти наздоженеш їх?
Замість відповіді я витяг з кишені ключі Скінхеда.
- В нього старенька хонда. Вона в сусідньому гаражі – сказав Марко – здається на ходу.
Це добре. Значить в мене ще є час.
- Нам час зникати з міста – сказав брату.
- Давно це тобі казав. Йди, я знайду Сашу. Побачимось завтра біля церкви отця Михайла.
ID:
624686
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.11.2015 01:40:45
© дата внесення змiн: 29.11.2015 01:40:45
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
