Ранку зимового, білого, сніжного,
Сама я на кухні каву пила.
Чекала я вітру холодного, східного,
Але лиш тебе земля принесла.
Повернувся? Ну здрастуй, заходь,
Роззувайся.
Надовго чи лише на пару годин?
Живемо ми добре, ти не переймайся,
А ти, як я знаю, ще й досі один...
Ти, бачу, згадав нас, та на жаль уже пізно,
Без тебе так добре, ми звикли вже, звісно.
Ми вже не сумуєм, лиш згадуєм трішки,
Нещастя твої - для нас то потішки.
Сідай-но за стіл, тобі чай чи каву?
До речі, я скоро поїду в Чикаго.
За що? То не суть, пий краще каву,
Тихенько там сьорбай і не зачіпай
І подумки все, що було ти згадай.
Ти скажеш: "Люблю тебе, доню любима!",
А я лиш кивну і тихенько відкину:
"Я теж тебе, тату, колись так любила,
А ти взяв і зник, не залишивши пилу."
Відійди від колиски, спить ще дитина,
Та й так я не дам тобі в руки її.
Вона ще маленька, але вже людина,
Тобі навіть у старості нею не буть...
Не мацай руками сім'ю, що щасливо,
Живе й насолоджується повним життям.
Ми своє щастя любов'ю створили,
Не для того, щоб ти його зіпсував...
ID:
628716
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 14.12.2015 21:19:47
© дата внесення змiн: 14.12.2015 21:19:47
автор: Юлія Мосс
Вкажіть причину вашої скарги
|
