Я згадую тебе у ті хвилини,
коли двовимірність породжує двозначність.
Глибина простору втрачає значення.
Безкраї краєвиди гір відтінюють
твій образ, підкреслюють його призначення,
і я, мов сокіл, падаю у небо,
пірнаю у космічний зоревій.
Там зорі -- твої очі,
і руки твої відчуваються, але не образом очей,
а теплотою шкіри,
де дотикаються, там обпікаються.
Невидима мене гортає невагомість, я -- безтілесна.
І я, вагаючись, ізнов пірнаю в спогади про тебе.
Благословенні твої губи.
Я п*ю і напиваюсь з них,
твою любов спиваючи до дна, немов у снах.
