Марко зустрів нас в коридорі чотирьох кімнатної квартири, що ми винаймали. Він був трішки схвильований.
- Все добре? – поцікавилась Ліля.
- Так – він навіть не глянув на неї – брат, я знаю, як вирішити тимчасові фінансові незручності.
Від цього в мене на шиї волосся стало дибки. Досвід спільного існування з братом підказував, що це не явно не державна робота з офіційною ставкою та неоподаткованими бонусами в конвертах. Все ж я цього не показав. Нам потрібні гроші. З кухні в коридор вийшов Саша.
- Ти вже розповів? – поцікавився він.
- Якраз збирався – Марку важко давалось приховати хвилювання.
Це означало одне з двох: Він збирався стрибнути вище голови, або влізти в щось захоплююче, але з поганими наслідками в випадку провалу. Або два в комплекті. Ті ж яйця, лишень в профіль.
- Лишень не кажи, що ти погодився когось обікрасти – я з недовірою глянув на медвежатника Сашу.
Саша бавився з замками як любляча бабуся з дітьми. Звідси його й тягнуло до нас, нашого способу життя.
- Ні – заперечив Марко – зараз має приїхати Соколовський…
- Зовсім здурів? – такого я не чекав.
- Послухай…
- Ні! – випалив я – ти послухай! Він ледь не відправив нас на той світ. Забув, що він зробив з Геральтом?!
- Зараз все інакше – Марко спробував заспокоїти мене – ми потрібні йому.
- Як хто? – в мене аж голос зірвався – піддослідні кролики. Кинемо жереб, хто з нас ляже на операційний стіл.
- Йому потрібний делірій – втрутився Саша.
Я з глянув на нього так, що він одразу ж замовк. Тоді перевів погляд на Марка. Той терпеливо чекав, допоки я заспокоюсь. Лише одна Ліля з цікавістю дивилась на нас, чекаючи, що бодай хтось їй щось пояснить.
- Ти, бл*ть, серйозно? – перепитав Марка.
- Давай ти заспокоїшся, а коли він приїде, ми вислухаємо, що він запропонує. Ми не прийняли рішення.
Я розпихав їх руками і пішов до себе в кімнату.
- Антон би в гробу перевернувся – тихо кинув через плече.
Вийшов на балкон. Ми жили на десятому поверсі майже в центрі міста. Вид відкрився на дорогу, де в заторах стояло просто безліч машин. Маму твою… Ще б з ким домовився?! Двері за мною відчинились і на балкон зайшла Ліля. Простягнула мені пачку сигарет. Я поспіхом закурив одну.
- Хто такий Соколовський? – Ліля стала поруч зі мною.
Я промовчав. Хотів втягнути і випустити побільше диму з легень. В голові не вкладалось… Я дуже хотів, щоб в Марка був якийсь план дій.
- Соколовський Василь – все ж не було змісту приховувати з ким ми маємо справу – Доктор медичних наук. Або якось так. Один з кращих спеціалістів в області психіатрії та психології. Його роботи мають авторитет в усьому світі. Ну, Геральт колись казав з неприхованою заздрістю. Працює в комітеті з надзвичайних явищ. Пам’ятаєш, я розповідав тоді, коли побачив як Наталя і отець Михайло торгували лицями перед камерами?
- Так, щось таке пригадую – Ліля напружила свою пам’ять – спеціальна група людей, що полює на таких як ти і Марко?
- Саме так. Він зараз там якась шишка, не знаю. В Одесі він зацікавився нашою роботою. Він ж знищив наукову кар’єру Геральта. В свою чергу призвівши до самогубства того. Велика частина праць Геральта, котра могла б пролити світло на багато яких речей просто втрачена. Назавжди.
- Для чого йому це? – не розуміла Ліля.
- По правді я сам до кінця не знаю його мотивів. Одне відомо точно, він немало людей звів з розуму, або просто відправив на той світ. Робота в нього така. Він цинічний садист і психопат гірше того, що ми шукаємо. Але для нас з Марком він недосяжний. Та й змісту немає: за ним по нас прийдуть інші, потім ще інші. І так до безкінечності. З ним ми хоча б знаємо як впоратись?
- Якщо він такий, як ви говорите – Ліля не розуміла – що заважало йому відправити вас в дурку? Чи того гірше…
- Він намагається діяти в рамках закону та в інтересах держаи. Ціль ж не знищити. Ціль вберегти державу від таких як ми, або завербувати і зробити маріонеток. Висвітлювати свою діяльність напоказ йому не дадуть власні ж люди. Та й не його це методи роботи: йому цікавіше зламати твою психіку, зламати тебе як особистість. Тільки от біда його в тому, що на мене з Марком доказів немає. Ті садисти не мають за що нас взяти. От якби ми розхвалювали свої здібності наліво-направо, то вже інша справа…
Ліля перетравлювала порцію отриманої інформації.
- Не варто вірити йому – продовжив я – він отруїть твій мозок своїми речами. Дарма Марко погодився на зустріч.
- Боїшся, що він вас не відпустить просто так?
- І цього теж, хоч і не найбільше.
- Тоді чого ж?
Я викинув недопалок вниз. Не люблю говорити на такі теми. Як ви вже могли помітити. Мені тяжко щось пояснювати. Я той тип людей, котрі не пояснюють природи своїх вчинків, тому що так нам легше. Тому що так ми просто робимо, те що вважаємо за потрібне, чи те що хочемо. Ми намагаємось уникати само-копання. Правильні були мої мотиви? Неправильні? Я не знаю, не хочу знати. Навіть взяти Лілю, котру я намагаюсь врятувати. Я не знаю чи роблю правильно. Але рішення прийняте. Просто грузити свій мозок лишній раз все ж не варто, а то я до сих пір пам’ятаю, до чого це призводило…
- Так чого ж ти боїшся? – Ліля вивела мене з роздумів.
- Того, що він перетворить нас на своїх маріонеток. Того, що він хитріший за нас…
- Він і виявиться, якщо ви з Марком не поговорите нормально і не дійдете до чогось путнього. І не бреши мені зараз. Я не тупа, я розумію, що хоч ви і працюєте разом, ви ведете свою гру один проти одного. А ми з Сашою розхідний матеріал для вас. Як Геральт, Антон, Карина, Наталя, отець Михайло та інші про кого я не знаю. Як і імена всіх тих людей в тій квартирі. Просто тобі не подобається, коли щось йде не по твоєму. І тебе це злить, ти просто придушуєш свободу дій. І боїшся ти не Соколовського, а третього гравця в вашій з Марком дуелі! А може дуелі, котра має місце лише в твоїй голові?!
Я мовчав. Мене розпирало від бажання заткнути її та усвідомленням того, що вона може бути права. Якась маленька частинка мене хотіла пояснити їй все, якось виправдатись. Але пояснення для мене це синонім виправдовуванню. Того я не став цього робити.
- Хочеш виграти? – продовжила Ліля – то перестань керуватись своїм гнівом і жалістю до самого себе. Хочеш перемогти Соколовсьокого, то об’єднайся з Марком. Ти не обіграєш їх граючи сам за себе. Тому відкинь свою гордість та пихатість та зроби нарешті те, що задумав. А я буду поруч, хоч ти й козел.
Ми подивились одне на одного й усміхнулись. Я збирався щось сказати, але в балконні двері постукав Саша. До нас прийшли гості.
ID:
634375
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.01.2016 21:51:10
© дата внесення змiн: 08.01.2016 21:51:10
автор: Тост
Вкажіть причину вашої скарги
|
