Де не було ніякої стежини,
а вітер сіяв тільки блекоту,
засіяла пташина три соснини
за край дороги, за одну версту.
Що не було – нема-нема та й буде.
Міняються і вирії, і край.
Піски сипучі оминали люди,
а три соснини – ось тобі і гай.
Ішли роки і з ними переміни.
Дощі і грози посилав Отець.
І джерело забило з-під коріння.
А є ручай, то ось і хутірець.
Нема нічого зайвого у Бога.
Порізали дерева на доми.
І повела усіх одна дорога
залізна – найрівніша між людьми.
Гілля спалили, вивезли колоди
і покотили рейки до заводу.
Які там не були урожаї,
не стали люди ті багатії.
Іще не чують, – відшуміли води
і шелестять сторінками гаї.
…………………………………………….
У всі кінці вели мене дороги.
Було – у пекло, і було – у рай.
Немає неможливого у Бога.
І я усе шукаю хутір Гай.
...я усе шукаю хутір Гай...
Чудово. Важкі роздуми про наболіле закінчуються любов*ю автора до хутора. І як підтвердження звучать слова: ...немає неможливого у Бога.
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
знаю під Фастовом хутір є, правда, не Гай, а Млин звуть його... в лісі сосновому причаївся, озерце там... (жартую, бо не про населений пункт у віршеві йдеться, а... про любов... )
індустріалізація - страшне слово...
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
У напрямку до Білої Церкви була станція "Хутір Гай", а може й досі є. Колись я туди випадково потрапив у нічну пору. А тепер потрапив мені на очі один з віршів тієї пори.