12. ЧЕТВЕРТЕ ЖИТТЯ. Пекло
27.01.2016* 17:10
Якщо прийняти за основу розхожу фразу, що життя - це театр, що життя - це вистава, то тоді слід врахувати і значення оркестру в цій виставі. В такому випадку краще говорити про те, що життя = кінофільм, а в ньому завжди є музика супроводу. У виставі мого Четвертого життя музика, безумовно, була і вона мала фатальний характер.
На другий день після того, як забрав Богдану і її маму із пологового будинку на Червонозоряному, я взяв необхідні документи і зареєстрував Богдану у відділі державної реєстрації цивільного стану в районі проживання її мами як свою доньку, бо ми не були ще офіційно одружені з Лишенько. Таким чином, я визнав, що Богдана є моя донька з усіма наслідками, які з цього витікають.
Через декілька днів Лишенько сказала мені, що вона не може бути з дитиною в гостинці, бо умови для новонародженої жахливі, і що ми будемо переїжджати в її квартиру на Орджонікідзе. "Ми це зробимо завтра. Я вже попередила сестер Так, старша ще тут. Ні, скандалів не буде, бо я попросила свого старого знайомого перевезти нас. Коли ти його побачиш, то зрозумієш, що при ньому вони і пікнуть не посміють. А потім якось розберемось!"
Володя, здається його так звали, був на років 15 молодший за нас, трохи вищий за мене ростом, але з міцною статурою. Його обличчя випромінювало бадьорість, молодецьку силу, очі весь час по-доброму сміялися, в них проскакувала лукавинка, голос був сильний та чистий, рухи впевнені та було враження, що він весь час стримує свою силу.
"Ну, покажіть мені свою доньку. Богдана? Цікаво. То ви розмовляєте по-українські! Скучив. Пам'ятаєш, як в Карпатах я відводив душу? То ти з того часу так і не бувала там? А, ви були у Воловці! Ні, туди я групи не воджу. Та я тренер. Лижник. Майстер спорту. А ти спортсмен? Був? Фехтування. Теж цікаво. А я ще захоплювався боксом та боротьбою. Дрібниці: перші розряди та один кандидат у майстри спорту. Так боротьба ж різна. То що, поїхали? Коляску я понесу. Ти неси чемодан та сумки. Ти - дитину. Присядьмо? Ну, з Богом!"
Нас чекала ворожа рать: дві сестри, коханець однієї з них, якісь чоловіки та жінки. Я навіть досі не знаю скільки їх було і хто це був.
Але коли Володя увійшов першим до квартири, то вони сховалися на кухні. Він допоміг нам облаштуватися - ми зайняли спальню, в яку прохід був через дві прохідні кімнати. Володя почав розказувати різні Карпатські байки, веселити нас, Лишенько непомітно розвеселилася, а я заспокоївся. Володя сказав: "Ану, проведи мене до туалету! У мене руки чешуться!" і вони демонстративно пройшли в мертвій тиші. Потім він попрощався зі мною, у дверях сказав : "То ви дзвоніть мені, якщо що! Треба буде, то захоплю пару наших із карпатців!"
Та я не знав, що мене чекає попереду, бо завжди помилково вважав, що до мене люди відносяться так, як я відношусь до них.
Квартира ця достатньо велика, але, як по мені, то має дурне планування: заходиш в широкий коридор, ліворуч маленька кухонька з туалетом та ванною кімнатою, коридор переходить у кімнату, з неї праворуч прохід ще в одну кімнату, а з неї ліворуч прохід до спальні. Ми розмістилися в цій спальні, середню кімнату Лишенько зайняла своїми планшетами до дисертації, дитячою колискою, а молодша сестра жила за перегородкою із книжкових шаф у першій кімнаті.
Скоро шлях для мене від спальні до кухні та до туалету чи ванної став шляхом іспитів. Коли я ставав на цей тернистий шлях, то в мою адресу йшов площадний мат і мені розказувалося хто я такий, що треба зі мною зробити та що буде зроблене. Особливою дикістю було те, що це виходило від неймовірно талановитої людини, із вищою освітою і ніжним обличчям.
Я звів до мінімум ці необхідні походеньки. Коли треба було йти на роботу, то я тільки пив каву в середній кімнаті, інколи навіть не ходив до туалету - все це на роботі можна було зробити, бо на роботу ходив пішки пересікаючи Хрещатик, і прожогом вискакував з квартири. Коли повертався з роботи, то носія зла не було дома, адже вона теж працювала. Але вранці мене це не рятувало, бо була змінена тактика: часто, коли я стояв в кімнаті і пив каву, Лишенько в цей час ще спала з донькою у спальні за зачиненими дверима, в кімнату вривалася навпіл гола її сестра і з матом вихоплювала у мене з рук чашку з кавою.
Навіть зараз, через десятиліття, коли пригадую всі ці мерзоти, мене перекручує огида. Але! Треба було лікувати дитину, допомагати Лишенько з дисертацією. "Ти тільки витримай, прошу тебе! Витримай! Тебе провокують. Мовчи. Не дай Боже ти щось скажеш у відповідь чи навіть піднімеш руку, щоб захиститися, тебе запроторять у тюрягу" - казала вона мені. І я терпів.
"Я не люблю мати справу із державою - сказала Лишенько, але Дана повинна мати батька! Нам треба розписатися". Кинулася до шухляди. а її паспорта нема. Скандал. А паспорт ще і для захисту дисертації потрібний! Чую, як Лишенько кричить: "Я піду в міліцію і заявлю, що у мене вкрала паспорт сестра, яка живе тут без прописки". На другий день паспорт чудовим шляхом опинився серед книжок.
Наступний крок: моя прописка.
В Українці після того. як я відмовився від володіння квартирою на користь дітей і їх матері, мене зразу виписали. І от я на адресу Лишенько отримую листа із Паспортного столу про те, що я повинен в місячний строк вказати їм місце свого проживання, бо коли мене виписували, то не був вказане місце мого проживання. Віддаю паспорт Лишенько: "Виріши це питання" - "Добре". Але через декілька днів приходить дільничний міліціонер і вимагає, щоб я з'явився до райвідділу міліції для пояснення свого становища. Приходимо туди разом з дитиною в колясці, благо все в центрі, тоді це було у дворі біля школи на Прорізній, говоримо, що ми все зробимо після того, як оформимо свої стосунки, треба почекати декілька днів.
Ні!
Зупиняюсь!
Не можу все це пригадувати. Краще про інше.
Тоді мене тримало в рівновазі дві речі: відношення з Лишенько і стан здоров'я доньки. Коли почали проявлятися перші успіхи мого лікування, то я не вірив. Але методично робив все, що мені продиктувала Жінка. А у Дани (так ласкаво ми почали називати її) почали проявлятися інші негаразди, адже дівчинка росла. Так час від часу почали з'являтися немотивовані істерики. Але тут у мене був великий досвід, адже я всіх своїх дітей носив на руках, а потім і на копах.
І спільність з Лишенько тримала мене в стані скелі при всіх шквалах гидоти, але я відчував, що мій терпець повільно розмивається.
ID:
639139
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.01.2016 21:12:58
© дата внесення змiн: 27.01.2016 21:12:58
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
