У сірій кулі заховано дещо дивовижне. Хто б міг подумати що у такому густому тумані може жити настільки барвиста природа, яка переливається усіма гарячими відтінками червоного, жовтого та подекуди й зеленого, що підкреслювало красу і трагічність, спокійно помираючого, живого світу.
Падаюче листя легенько цілував вітер, від чого воно кружляло у короткому, романтичному, танку, назустріч холодній, вологій землі. Все було настрільки гармонічно, що трагічність і сум виглядали захоплююче. Чарівна картина заманювала всередину цього холодно-вогняного дива. Все ставало дедалі прекрасніше, заставляло задуматись, замріятись, барви темнішали, а тиша нависала все більше. Декілька білок метушились по гілкам, це все виглядало дуже мило, вони не переймались через ці темні, засинаючі дерева які вже здавались, на мій погляд, сумними. Уява вже не могла додати нічого більш прекрасного, доповнити весь цей сіро-бурий світ.
В момент серце ніби розірвалось на дрібненькі, гострі шматочки які впились у самий краєчок шкіри як тисячі голок, волосся стало дибки і ніби щось провалилось під землю, те що тримало мене живим на цьому світі, такого страху і тривоги я не міг собі уявити! Хотілось застигнути, перетворитись в дерево, хотілось зникнути, переміститись звідси, закричати! Хоча від страху і кричати було неможливо та і безглуздо, всі можливі рефлекси спрацювали водночас і стукнули у самий центр нервової системи благаючи про допомогу! Цей тривожний стан спромігся тільки те й зробити, що застигнувши стовбичити і дивитись з виряченими, переляканими очима...
Посеред цих гармонійних дерев мов пропливав легкою ходою сам страх, який виглядав більше реально аніж всі матеріальні істоти мною коли небуть побачені чи вимишлені. Він був одягнений у темно-червоні шкіряні лати які смугами були виготовлені неземними руками, кожна дрібниця у них була настільки проста, нічого зайвого, все настільки ідеально облягало це, не меньш ідеальне, худощаве і в одночас міцне тіло. Цей шкіряний матеріал обладунків виглядав як найкращий витвір мистецтва, настільки витончаний що захоплювали погляд, його важко було перевести на щось інше. Така деталізація і одноманітність дивного, неземного, здавалось найміцнішого, вбрання викликала жах! Все було виготовлене з одного шкіряного матеріалу, темно-червоного з відливом бурого кольору. Здавалось що все було зчеплено на самому тілі, все було одним цілим і не мало ні швів ні защіпок, лише стики, які ніби щільно натягнуті і склеєні. Це вбрання було витвором мистецтва, яке викликало жах своєю безперечністю. Ці лати здавались настільки міцними, що не повинні були б рухатись, але вони пересувались настільки легко, як вітерець, який цілував падаюче листя. З цього одягу виглядала не меньш жахлива і не меньш прекрасна голова на витонченій шиї. Шкіра цієї чоловікоподібної істоти була блідо-кам'яна, гладенька і ніжна. Коротке чорне волосся було темніше за найглухішу ніч, чорні тонкі брови, тонкі губи які були незворушні, без жодної емоції, а очі просто гіпнозували. Їх колір був незвичайним - блідо сірі кільця ніби підсвічувались, але не випромінювали ніякого світла, а всередині цих місячних кілець ніби темі отвори у саме пекло, такі маленькі чорні зорі які могли поглинути усе. Ця істота лякала своєю ідеальністю і незвичайністю. Щось неземне, абсолютно безшумно, пересувалось по жовтому листі. Це і була та істота яка вписувалась в картину більш ідеально аніж все решта, вона завершувала картину і робила її жахом. Цей чоловік, був ідеальним, у нього могла закохатись будь яка жінка, у якої б хтось зміг забрати всі відчуття страху. Він був схожий на живого мерця який був володарем всього оточуючого. Його тонке тіло було надзвичайно легким і водночас здавалось що він з легкістю міг зрушити тонни. Його рухи були дуже плавними, він виглядав так, ніби знає і бачить все, заодно і мене, але я був таким самим нікчемним для нього як і коричневий листочок що лежав посеред інших.
Він йшов такою легкою і повільною ходою, ніби плив по повітрю зупиняючи час навколо себе, направляючись кудись вглибину темряви лісу, ніби висліджував якусь жертву, яка вже без шансів була мертвою. Чоловік своєю ходою, яка не ламала жодної гілочки, не зіпсувала жодного сухого листочка і застигшим поглядом створював обряд, який повинен пройти перед холоднокровним вбивством. Весь його вигляд був таким безперечним і впевненим, що здавалось, ніби він хоче вбити саму смерть. Чому ж вбити? Звідки я знаю що він хоче когось вбити? Такий холодний незворушний погляд в собі несе лише смерть.
Коли істота вже відійша в глибину глухого лісу мої ноги знову почули, що живі і вибухнули надзвичайно сильними кроками! Я мчав звідти зі сльозами на очах, груди просто розривались від глибоких, жадібних хапань повітря! Всі інстинкти кричали! Я вважав себе вже мертвим, моя душа вирвалась поперед мене і мчалась ще швидше вперед! Цей нестерпний біг був настільки швидким і здавався все ж таким повільним для того щоб втекти від смерті. Я втратив відчуття часу, був лише страх, найчистіший страх який тільки може бути.
І тут мов стіна - світло чистої, галявини яке вдарило в очі теплою надією спасіння. Ноги не переставали мчатись. Серце виривалось і стукало прямо в голову міцними ударами. Витративши всі сили на втечу я впав на мокру, холодну, ранішню землю. Втома відібрала почуття страху, я вичерпався повністю. Полежавши декілька хвилин глибоко дихаючи з хрипом я спробував підвестись. Озернувшись назад, лісу вже й не було видно. Що ж це таке було, чи не примара це якась? Може мій мозок дав збій і вигадав щось найстрашніше? Ні! Таке не можливо вигадати, це найреальніша істота яку я бачив! Не можливо й уявити нічого більш ідеального, виразного, прекрасного і страшного...
Із застигшим поглядом, без сил я направився до людей. Після побаченого, будь хто буде найдобрішим та найжаданішим. В голові горіла лише надія сховатись поміж цих спокійних людей як у живому щиті.
ID:
639172
Рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата надходження: 27.01.2016 23:03:02
© дата внесення змiн: 27.01.2016 23:03:02
автор: Ремаєв Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
