14. ЧЕТВЕРТЕ ЖИТТЯ. І я зірвався.
29.01.2016* 18:20
"Мене з Даною запрошують у Тбілісі"
"І як ти собі це уявляєш?"
"Літаком. Полетимо літаком."
"А як же я? В Тбілісі мене не тягне, бо там вже був у 1962 році як спортсмен на Студентській Спартакіаді. Цікаве місто. Незвичне. Тут у квартирі не зможу бути без вас, бо навіть уявити не можу що мене очікує в такому випадку."
"Якось перекантуєшся. Спробуй у мами побути, поки нас не буде. Але це ж не скоро буде! І зрозумій: у мене окрім сестер нікого більше нема близьких!"
"Розумію."
Ця розмова відбулась мимохідь, немов ми обговорювали щось другорядне. Я так її сприйняв. Бо до захисту моїх дипломників залишався тиждень, а роботи ще було багато, бо вони, як і я, хотіли зробити все як найкраще. Після основної своєї роботи я був з ними - перевірки зробленого, виправлення помилок, завдання на наступні півдня. Приходив додому пізно, що різко скорочувало дію капостей на мене. Окрім вівторка та четверга, бо це були святі дні - лікування Дани. В ці дня я отримував все по повній програмі.
Нарешті підійшов день захисту.
Тема була одна на чотирьох, але кожний доповідав свій розділ. Дівчата все зробили гарно, а мій афганець фелонів і навіть той мізер, що дістався йому - я тягнув його за вуха з усіх сил.
Робота справляла враження, особливо графіка - майже на тодішньому рівні архітекторів. Рецензентом був архітектор, що закінчив наш факультет після мене і який працював, (от Доля крутить!), в Ялті директором організації, де я колись був головним архітектором. Рецензія була дуже позитивна! І п'ятірка кожному з чотирьох.
Все закінчилося десь в 17:00. Втомився як ніколи. Мої дипломники сказали: "Нас чекають столики в ресторані на Гідропарку в 19:00. Що хочете?" Рецензент сказав: "Пляшку вина та танцювати з вами, дівчата!" - "А я, виявляється, нічого не їв весь день! Хочу гарно поїсти і навіть випити!" - сказав я. Додому вирішив не йти перед рестораном, бо вчора працював з Даною, і не хочеться, щоб цей гарний день мені псували якісь капості.
В ресторані переді мною поставили пляшку горілки 0,75 л "Посольської" (пам'ятаю!), пляшку вина "Рислінг" і велику таріль з великими відбивними, гарніром та окремо овочевий салат. І, на своє здивування, коли біля 24:00 ресторан почав закриватися, то виявилося, що я все це випив та все з'їв. І не був п'яний. І пішов проводжати одну із дипломниць додому...
До себе додому я приперся біля 6:00. Пів Києва пішки пройшов.
Лишенько подивилася на мене і сказала: "Ти зірвався!"
"Так. Зірвався."
"Ти не витримав!" - сказала вона, подаючи мені чашку кави.
"Це правда".
"Ми з Даною летимо в Тбілісі. Квиток я вже взяла".
"Коли?"
"Тоді ще, коли говорила тобі про це. Летимо? Через тиждень."
"Ясно. А як же лікування Дани? То мені не можна буде тут бути."
"Напевно. Проводжати нас не треба, хіба що до таксі. А ти ж бачиш, що у Дани майже нема рецидивів."
"Я проведу вас в аеропорт."
"В таксі місця не буде. З нами сестра їде до аеропорту. І речей багато Даниних."
"Що ж, я казав тобі, що ти повинна зробити вибір між мною, між нашою сім'єю і сестрами. Ти вибрала сестер."
Лишенько промовчала.
Коли вони поїхали, то я взяв якісь свої речі і кинувся до матері. Вона тоді вже оправилася після першого інсульту, але "закидони" стосовно мене не щезли: "Одну ніч можеш побути. Далі - як знаєш. Віддав свою трьохкімнатну!"
"Я дітям віддав!"
"Чого ж це твоя нова дружина не забезпечує тебе?"
Що тут можна було сказати? Мовчав. Бомж.
І тут згадав, що та моя дипломниця, яку проводжав після ресторану, як це не дивно, кохає мене. Доказів було більше ніж достатньо. Подзвонив їй.
Вона сказала: "У мене батько помер! Поховали. То я зняла кімнату, щоб відпочити від родичів і побути самій. Приїжджайте!" - і продиктувала адресу.
Коли Лишенько повернулася з донькою до Києва, то я зустрічав їх в аеропорту Борисполя і зразу сказав, що більше так жити не можу, що я пішов. Вона мовчала. Тільки потім тихо обронила; "А як же моя докторська?"
На протязі двох років регулярно по вівторкам та четвергам приходив до них: укутував доньку, поки вона спала, то я прав дитячий одяг та пелюшки, і все вручну, потім робив масаж і йшов від них Дівчинка росла красивою, я вже почав брати її гуляти по суботам чи неділям, фотографувався з нею - тепер час від часу розглядаю ці фотокартки.
Коли сповнилося доньці 4 роки, то Лишенько треба було вже іти на роботу, а дитину треба було віддати в дитячий садочок. Найближчий був розташований через будинок, але він був для дітей батьків, які проживають навколо ЦК та Совмину. Майже всі можновладці!
Пішов в цей садок, розшукав музичного керівника я сказав, що я ладний на свята малювати їм все що треба , якщо вони приймуть мою дитину в садок. Як заявку приніс варіації на українські казки, які намалював на шпалерах довжиною 4 м. Безумовно, це вразило. прийняли. І я тепер ходив до Дани в садок, носив малюнки. На якесь свято намалював панно довжиною 9 метрів - по довжині незайнятої стіни в коридорі.
Коли Дані сповнилося 6 років, то Лишенько відправила її до своєї сестри в Тбілісі на постійне проживання. І все - з того часу я свою доньку не бачив.
Один раз, незадовго до того, як Росія напала на Грузію, я днем випадково зустрів Лишенько на Хрещатику. Вона толерантно поговорила зі мною. З'ясувалося, що Дана повністю здорова, що вона зразу пішла в 2 клас, вона розумна, і взагалі у неї все добре. А я на момент нашої зустрічі вже був у зміненому стані і раптом, прямо стоячи перед нею, почав зчитувати інформацію про те, що Росія нападе на Грузію, що там буде війна, що треба негайно забрати доньку до Києва, що... Лишенько посміхнулася: " А чого це ти переживаєш? Нещодавно вчителька розпитувала всіх дітей про батьків, то Дана сказала, що у неї батько помер. Не переживай."
Та я думкою тримав свою доньку багато років, використовував свої новітні можливості для захисту. Це єдина моя дитина, стосовно якої я робив такі операції. І чи був ефект від цього - не знаю, та так я знімав свою тугу за нею.
Це єдина моя дитина, про яку я майже нічого не знаю. Мені казали, що нібито вони нарешті забрали її до Києва, нібито вона тут закінчила школу і навіть вчилася в КПІ, ніби вона красива...
Їй зараз 37 років. Але я нічого про неї не знаю. Хтось сказав, що вона взяла прізвище матері - це її право. Нещодавно не витримав і розшукав по цим крихтам її у Фейсбуці, послав їй запрошення на контакт - відповіді нема. Що ж... Не судилося.
ID:
639631
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.01.2016 20:07:29
© дата внесення змiн: 29.01.2016 20:07:29
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
