Звузьте ваші зіниці, тремтіння пройме і столицих!
Грубо, вперто та в'яло вас дадуть на поталу
страху зубастому, болю квітчастому,
мов алхімік змішає
сміх уривистий ваш із сльозою сріблястою.
І потріскають стіни, і змарніють картини,
що висіли-тремтіли по краях павутини,
днями забутими, міцно прикутими,
щоб ні слова не бовкнути,
чужими не здатися, і не бути заткнутими.
Буйний деспот поб'є сам собі пику, за руки-ноги підвішений ,
задихнеться від рику , бо нікому втішити
душею зігнилого, свій час вже віджилого.
Ангел смутку збирає
врожай з листя опалого і дощу відшумілого.
