ще один голос розбився у небезпечних скелях,
гавані пам'яті повні дірявих суден.
дивно, як швидко природа захоплює теплі оселі,
де нещодавно ще палко кохатися люди.
дивно, як часто хворіють солісти твого оркестру,
дивно, як швидко весна перемагає застужену зиму.
легкість, з якою ти викидаєш улюблені светри,
схожа на (вдавано) легковажний стрибок балерини.
ти прокидаєшся вранці від несподівано сильної тиші,
йдеш на роботу, переступаючи всі больові пороги.
лікар казав, що після такого часто бувають вірші,
тільки нікого не буде поряд, щоби прийняти пологи.
площі, на лавках яких я ночую, першими бачать світанки,
музика лізе у горло і більше не може мовчати.
я, на відміну від тебе, лишаюся серед уламків -
вічносамотній хан ліричного каганату.
p.s. зміни - це рух вперед, ось тільки не завжди зрозуміло, куди ми йдемо і чи не краще було б лишитись.
