Біла ворона по небу летіла.
Летіла, втомилась, на дерево сіла.
А там вже сиділа ворон чорна зграя,
Тож біла ворона була їм чужая.
Чорні ворони з такими ж ротами
Каркати стали: «Це хто ж поміж нами?»
Цибали, кружляли, її роздивлялись,
Судили її і над нею сміялись.
– «Яка ж ти потворна! Яка ж ти гидка! –
Все каркали чорні. – Живе як така?!
Тобі в цьому світі нема що робити,
Хіба – бути нами і колір змінити,
І жити, як ми, – за законами зграї».
Та біла ворона мовчить, не зважає.
Обурила чорних незламність білявки,
В адресу її йшли погрози і лайки.
Та птаха цим «суддям», там як – не клонилась,
Лише подивлялась на них і молилась.
Молилась за душі, за їхні пропащі,
А ті, в свою чергу, все більш дерли пащі.
Коли зрозуміли, що ради не дати,
Одним словоблудом, то стали клювати.
Вся зграя стерв’ятників била старанно,
Впивались дзьоби в плоть ножами у рани.
Пташина у відповідь їм не пручалась,
Покірно у жертву вона віддавалась.
Від цього ще більше орда лютувала,
Нарешті стражденна із дерева впала.
Лежить на землі бездиханна ворона,
Ось-ось була біла, а нині – червона.
Тож колір таки бідолашна змінила,
Та все ж не в нечистий – в угоду злим силам.
А в колір незламного духу свободи,
І що головне – не зреклася породи.
Лежить закатоване тіло ворони,
Та раптом із неба почулися громи.
Розгнівалось небо, пітьмою покрилось,
І вдарила блискавка, вмить загорілось
Те дерево, де відбувалася страта,
Летіло палаюче пір’ячко ката.
А згодом й дощем небо землю полило,
Скривавлену птаху воно обілило.
А як вгамувалися хмари суворі,
То сонечку дали світити надворі.
Від променів лагідних, ніби із праха,
Воскресла із мертвих катована птаха.
Вона підвелася, розправила крила
І радо в свій дім – в небеса полетіла.
ID:
660059
Рубрика: Поезія, Байка
дата надходження: 16.04.2016 21:41:33
© дата внесення змiн: 16.04.2016 21:41:33
автор: Олег Жердель
Вкажіть причину вашої скарги
|
