Насправді здихати тяжко. Це тяжко з тієї причини, що щось сильно болить. Чоло обливається потом, спостерігаєш, як з тебе відрами тече кров. А ще пам’ять. Всі фізичні муки можна стерпіти, але вона так просто не залишить тебе в спокої. От і зараз Бром згадував. Він лежав в калюжі власної крові та серед купи вистріляних гільз. Інфікованих було більше ніж набоїв в нього. Тесак, що ним він відбивався стирчав з чийогось тіла.
- Це не кінець – шепотів він собі – це ще не кінець.
Мегаполіс нуль, колись розкішний та перший в технічному прогресі, тепер нагадував одні великі джунглі. Повалені хмарочоси давно заросли зеленню та грибком. Крізь освітлений пекучим літнім сонцем асфальт давно вже пробились дерева, що розпускали своє зелене листя. Складалось враження, що сама природа намагалась стерти з лиця землі будь-які залишки того, що наробили люди. Зараз половина планети лежала в руїнах, а інша — як і мегаполіс нуль поволі заростала травою, деревами та мохом. Лише кілька інфікованих інколи шугали по різні боки. Але вони його не помічали. Вони вже нічого не помічали. Лише фізична оболонка та нічого всередині. Навіть сліду не залишилось від колишньої людської подоби…
Бром лежав під одним з дерев. Сюди він ледь доповз, ховаючись від сонця. Одну руку він міцно тримав біля грудей. Він бачив кілька постатей, що наближались до нього, але сил, щоб зробити бодай що-небудь в нього вже не було. Він помирав: цей факт довелось визнати.
- Гляньте, ще один – одна з постатей показала на нього пальцем. Інші двоє придивились уважніше.
- Здається, наче живий – добавив хтось.
- Дід*ко, та він ж один з тих воєнних, що ми бачили по дорозі сюди! Далеко ж ти заповз, друже.
Я тобі не друг – зі злістю подумав Бром. Але в голос сказати цього не міг. Не було сил. Постатей було троє. Одягнуті аби як: суміш воєнного та спортивного одягу. За спиною рюкзаки. Про їхній вік Бром судити не міг, оскільки їх покривало шаром пилу та бруду. Та й не до того йому було: сили покидали його. Вони обійшли його з різних сторін — все ж воєнний, як-не-як. Той, що стояв перед ним, зняв з плеча карабін.
- Занесло ж вас, солдатиків в таку далечінь. Що ви забули тут?
Бром промовчав.
- Та що, що? – підхопив інший – секрети якісь. Експерименти, трясця його матері. Довести світ до такого, а їм все мало. От і понакладали головами.
- Ти, Васильович, як історик мав би знати...
- Я, як історик тобі це кажу — гримнув той – всі знали, що так буде. Але ніхто нічого не робив. От того цей — показав пальцем на Брома – лежить, стікає кров’ю. А для чого? Що він залишив після себе, крім вистріляних гільз та кількох трупів? Він не жилець, глянь скільки крові втратив.
Бром з жалем глянув на історика. Тепер це був самий звичайний мародер, на котрих перетворювалось все людство. Всі вони жертви прогресу. Все, що вони хочуть, це вижити. Просто не всім вдається.
Один з них тим часом почав нишпорити в Брома по кишенях.
- Що ж ви забули в цьому Богом забутому місці? – запитав він – нема де інфікованих відстрілювати?
- Інфікованих? – хриплим голосом перепитав Бром – інфіковані перестали бути людьми. Вони вже нічого не пам’ятають. Не зможуть нічого розповісти... А от ви…
Мародери переглянулись. Ось воно що: кінець світу кінцем світу, а ті хто при владі все ще думають, як би то очистити свою репутацію. Вони почнуть все з початку…
Коли знищать останні сліди своєї провини. Останніх свідків того, що трапилось…
- Вони тут через таких, як ми – історик вскинув карабін на плече, та націлився в Брома – так завжди: нікому не потрібні, ті хто знають правду.
Пролунав постріл. Бром смикнувся останній раз і затих назавжди. Його рука розтиснулась і з неї випала граната. Бром вже не бачив цього, але знав, що покидав світ з почуттям виконаного обов’язку...