Як репані вени міського асфальту,
розломи міцних тектонічних плит, -
раптово любов на мене напала
і я не знав, що із нею робить.
Як найрідніше, що має людина:
на хрестик почепить і захова.
І щоби втримати - у молитві,
склавши долоні, промовля слова.
Кожну букву, мов намисто,
перебирає голова,
щоб у коханні у цьому вистоять
"во ім`я сина, батька-отця".
На всю планету - важку й розхитану,
від щастя, люди, прошепочу,
"ваша любов під тектонічними плитами,
якби хто серцем її відчув..."
