(Продовження)
Поміж роботою Ольга відвідувала Петра в лікарні. Стабільно, ніби по графіку, через день. Приносила йому не тільки газети. Готувала домашню випічку, котлеток дієтичних, тушені овочі, парову рибу... Старалася чимось його потішити. І він таки тішився тим візитам, але не через те, що вона щось наготує, а просто хотів бачити її кожен день, та що там кожен день - постійно. В палаті до неї звикли, гарно віталися, ніхто не підсміювався, як в перший вечір. Дівчина сама вже порядкувала в його тумбочці, прибирала все зайве, протирала, розставляла і все ж, відкриваючи дверцята, кожного разу завмирала на мить: ось зараз вона побачить чужий посуд, що буде означати - крім неї до нього хтось приходив. Але за три тижні такого не сталося.
На роботі вже наздогнали норму, наприкінці другого тижня і в Ольги було більше часу на відвідини Петра, бо для домашніх вона ще працювала по дванадцять годин. Приходилось обманювати...
Вони гуляли лікарняним парком, тримаючись за руки, розмовляли. Ті розмови були дедалі відвертішими. Парубок намагався обійняти дівчину і вона вже не пручалася, як раніше. Їм було легко, радісно, весело удвох і хотілося, щоб так було завжди.
Якось тихим, теплим вечором Петро повідомив:
- Післязавтра мене виписують,.. зразу ж поїду додому і повернуся з батьками до тебе на "слово".
- На яке ще "слово"? - сміється дівчина.
Ольга дійсно не знала, що то означає, а він з острахом подумав, що вона йому відмовила.
- Та поясни, що ти таке сказав? Я нічого не розумію. - наполягала дівчина, бо він якось знітився і притих.
- Ну а як у вас кажуть на сватання? - майже розізлився Петро.
- Сватання?.. У нас кажуть "злагода". Почекай, ти що хочеш зі мною одружитися?
- А ти що не хочеш? - питанням на питання відповів Петро.
- Та чого це "не хочу?" Хочу... Але,... як же твоя дружина? Вона не проти? - відповіла з посмішкою Ольга.
- Що ти знову починаєш? Яка дружина?
- Добре, добре - мовчу
Дівчині приємно було, що він сам почав цю бесіду, бо мама з сестрою вже замордували її своїми докорами, ніби вона бігає за ним.
- Так, добре. - заговорила дівчина діловито. - Треба подумати... Значить зараз кінець жовтня. Восьмого листопада свято Дмитрія. У нашому селі це храмове свято... Ти приходиш з батьками на храм, годиться? - вона запитувала, але Петро не міг нічого заперечити, бо це було сказано так твердо, що сперечатися просто неможливо.
На тому й домовились. Петро провів дівчину до лікарняної брами і ще довго стояв, дивлячись на її жваву, легку ходу, поки вона не заховалася за рогом вулиці. А вона йшла і раз-по-раз оглядаючись, усміхалася на прощання.
Далі буде...
ID:
667548
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.05.2016 09:21:25
© дата внесення змiн: 25.06.2017 22:09:31
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Безмежно вдячна Вам, Іриночко 
