Проходять всі, а я сиджу одна.
Проходять… Люди, дні і зорепади.
І спогади, котрі не мають дна,
І очі, що не знали зроду правди…
А я сама, я втратила свій шлях.
Так дивно – мати пустку під ногами.
Так дивно – мати крила в рукавах…
Потрощені наївними думками.
Чомусь ідуть і кажуть всі: «Дурна»…
Життя моє – ілюзія. Наснилось…
А я кажу їм: «Спогади без дна!»,
А спогади – єдине, що лишилось…
* * * *
Дивлюсь на тебе і цілую тихо,
Молюсь на тебе, зупинивши час.
Для мене ти – чи не єдина втіха,
Для мене ти – в житті останній шанс
Спіймати всесвіт весь і не здуріти,
Зігріти небо у твоїх очах…
Мені не варто тебе розуміти,
Достатньо бачити тебе у своїх снах.
Достатньо бути лиш, достатньо жити,
З тобою поруч і без жодних «Ні»,
Не намагатись навіть пояснити
Маленький всесвіт на моїм вікні.
* * *
Ти ніжно так, торкаєш мої руки,
Цілуєш скроні так, як я люблю.
Чому ж тоді не чую серця звуки?
Годинник зупинився… Без жалю
Я розумію: все давно скінчилось,
Тополі сивиною мене вкрили…
А я ж казала: «Не життя – наснилось!».
О, люди, це не я, це ви здуріли!...
* * *
Я просто надто мало розуміла,
Під впливом юності я втратила контроль…
Я просто роздивитись не зуміла:
За пішаками… Був там мій король…
Не знала правил. Швидко гра скінчилась.
Замкнулось серце. Зникли пішаки…
І я замкнулась… Втратилась. Згубилась…
З тим королем у серці навіки…
Ідуть роки , проходять дні і ранки, а твій талант з роками не проходить
ой да прям таки) Дякую)
