На дні глибокого прозорого струмка лежали каміння. Один відрізнявся від усіх інших тим, що був не лише великим, але й гордим та надміру пихатим і хвалькуватим. А ще він обріс зеленим – зеленим мохом. Навіть хвилі струмка не могли зрушити його з місця, як не намагалися – так він міцно осів на його дні.
Та потічок не зважав. То камені слухали його теревені. Він же, наспівуючи веселу пісеньку, ніс свої чисті води до Великої ріки, яка впадала у Море. Йому радісно, що його світлі води перебувають у Морі. Як сказав мудрий Еклізіяст: «Всі потоки до моря пливуть, але море – воно не наповнюється: до місця ізвідки пливуть, ті потоки, вони повертаються, щоб знову плисти!».
І струмок почувався превельми щасливий, що в намірах Бога виконує важливу місію, яку доручив йому Творець усього.
Що ж, повернімося до того великого каменя, який у своїй зарозумілості все більше зеленів від моху.
Він розповідав про те, як був колись нерозумним камінчиком і хвилі носили його по білім світі. Та ось потрапив у тепле, зручне місце – у заглибинку на дні.
Зупинився.
І осів назавжди.
З роками він більшав і розумнішав. Так, що аж став надміром самозакоханим, зарозумілим, чванливим, гоноровитим. І цим дуже гордився.
Каміння, знітившись мовчали. Адже їм нічим хизуватися: вони не придбали велико-поважності і не мали знань, хоча їх де лише не носило. А саме найголовніше – не заросли мохом, як цей камінь.
Та ось одної днини хвилі пригнали до них невеличкий, легенький камінчик. Він бехнувся якраз перед великим каменем. І тут усі почули його веселий дитячий сміх.
-Оце так плавання! І де цього разу я опинився?! Куди мене занесли хвилі? О-о-о! – забачивши поруч каміння, захоплено вигукнув. – Моє вам шануваннячко, поважне панство! Як ся мається вам тут? Не сумно? Не хочеться помандрувати у цікаві плавання?
-Хотілося б,… - промимрив один з каменів. – А де був ти?
- У далеких водах. Я бачив те, що й не присниться! А світ, щоб знали ви, чарівний і прекрасний! І скільки в ньому див! Ну мо, відривайте свої боки від теплих насиджених місць і рушаймо у незвідану далеч.
-Не збунтовуй нас, - сердито озвався старий. - Бо на одному місці, кажуть, ми обростаємо мохом. Ось як я, бачиш?
-Та бачу! – засміялося малятко. – Що ти старий дідуган! Чим хвинтуєшся? Що весь у мосі? А ти ходив у море? Бачив, як воно живе? Пливіть зі мною і не бійтеся нічого!
-Не слухайте його! – заволав великий камінь.
-Як знаєте, - щасливим дзвіночком залився мандрівничок. – Я не хочу заростати мохом, як ви. Бувайте здорові!
І малюк, відкотившись, схопив хвилю й, насвистуючи грайливу пісеньку, поплив на пошуки пригод.
Один каменюка зітхнув.
-А що, мо,΄ й поталанить добратися до Моря? – сяйнула слабенька надія.
-Не шкодуйте за ним. Море не для вас. Ви ніколи до нього не допливите. Обростайте собі мохом і тихо сидіть отутечки, - повчав стариган.
Через деякий час каміння один за одним почали зрушувати з насиджених місць і відпливати.
-Не допливите, даю вам слово! – кричав наздогін.
Та його вже не чули.
Він залишився сам. Один – однісінький. Йому стало сумно, хотів за ними податися, але так міцно заглибився у дно, що не спромігся навіть поворухнутися.
-Та хай вже буде, як є, - ліниво зітхнув і поринув у глибокий сон.
І лише течія повільно колихала на ньому зелений мох.
ID:
671605
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.06.2016 18:06:56
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:10:29
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|
