Ніж піддався і вийшов з зойком Тараса. Я грубо перевернув його непритомне тіло на спину. Замахнувся…
***
Спогад сам проник в мою голову. Очі перестали сприймати що-небудь, все наче сповільнилось. Час немов втратив владу наді мною.
- Макс, подивись ким ти став – в голові пролунав голос Карини – ти вже не той Макс, якого я знала. Ти став чудовиськом. Так, я знаю. через що тобі доводилось проходити. Я знаю, як на тебе це все давило, і я намагалась тебе вберегти від цього. Тепер тобі це навіть подобається, правда?
Я не відповів. Просто мовчки спостерігав в вікно, як туди-сюди ходили люди.
- Що ти робитимеш, коли знайдеш його? – продовжила Карина – Що ти робитимеш з тим, через кого тебе ось вже вісім місяців з’їдала совість?
- Я не знаю.
- Знаєш! Ти давно вже все знаєш. Ти завершиш те, чому хотів помішати колись.
- Не втруться я тоді, той психопат не вирізав би свою сім’ю. А з нею, ще кількох людей.
- Ти вже не можеш це змінити! – в Карини заблистіли очі.
Я промовчав. Вона була права. Я довго думав над цим. А може не думав – одразу ж знав, лише боявся собі це озвучити. Від усвідомлення цього мене розібрав холод. Я встав і направився до виходу.
- Зате я можу покласти цьому край! – кинув їй через плече.
Я не озирався, коли виходив. Знав. Що Карина дивиться мені в слід і тихо плаче. Я не хотів бачити її сліз.
***
Рука так і застигла біля ножа. Ні, я не зроблю це. Карина права – я чудовисько. Я поволі перестав впізнавати того, хто дивився на мене з дзеркала. Це вже був зовсім інший я. Жорстокий, цинічний. Я став таким, не тому що вимагали обставини, а тому що стомився. Одного разу життя вдарило настільки дошкульно, що я здався. Я дозволив своїй ненависті вести себе. Гнів затуманив мені очі. Ось чому все, що б я не робив – все йшло шкереберть. Я слухняно йшов песиком за своїм братом, котрий лише підживлював мою ненависть. І ось я за крок від того, щоб перейти межу…
- Я не буду цього робити – рука так і зупинилась за сантиметр від його горла.
Тарас так і не приходив до тями – видно міцно йому дісталось. Що ж часу тягти його за собою нема.
Я піднявся наче п’яний. Мене трясло та похитувало. Саша підійшов до мене та обережно забрав ніж з моєї руки.
- Не варто – тихо сказав він.
Я розслабив руку, дозволивши йому забрати ніж.
- Я можу, якщо в тебе тонка кишка – встряла Аліна – тому думай швидше. В нас кілька секунд.
- Ні – твердо сказав їй – ходімо звідси.
- Він ж не зупиниться – благально крикнула мені вслід.
- Ну і нехай – сказав крокуючи за Сашею.
Саша повів нас до пожежних сходів. Замок для нього секундна справа і ось ми мовчки спускаємось по сходах. Мовчала навіть Аліна. Ось ми на першому. Саша знову бавиться з замком і ми на вулиці, вдихаємо аромат нічного літа. Машина чекала нас на розі. Саша сів за кермо. Я сів поруч. Аліна залишилась лежати ззаду.
Хвилин двадцять ми їхали мовчки.
- Чому ти зупинився? – почала Аліна.
- Тому що він не вбивця – вступився за мене Саша.
- Тоді чому не дав мені?
- А ти робила це раніше? – з дивним холодом в голосі запитав я.
Ми зустрілись поглядами в дзеркалі.
- Ні – вона нервово всміхнулась – але я б змогла.
- Вірю – сказав я – але як би ти дивилась на себе після такого? Нас від нього відділяє лише тонка грань. І не важливо, що ми забрали б одне життя, а він декілька – назад би дороги не було.
- Вбивати ми його не станемо, посадити не вдасться, до переговорів він не схильний. Тоді як ми його зупинимо?
Саша глянув на мене. І дійсно: як?
- Не знаю – чесно сказав я – я щось вигадаю
Аліна закотила очі і глухо застогнала. Вона нагадала мені Карину та Наталю. В них був такий самий вигляд, коли я говорив що щось придумаю. Що ж, винуватити її тяжко: мої затії рідко коли закінчувались добре.
