(Продовження)
Якось зранку, в Петровий вихідний, а у Ольги на цьому тижні робота в другу зміну, домовились наші молодята відвідати сільську раду, щоби написати заяву на одруження. Проста формальність, як вони думали. Зайшовши до секретаря, були здивовані, бо їх відправили до сільського голови.
- Чи це має для нас якесь значення? Так - то нехай. - сказала дівчина, і, чемно подякувавши та попрощавщись з секретарем, пішла далі по коридору. Петро ішов слідом.
Зачекавши своєї черги, вони увійшли до просторого, з великим, буквою " Т ", столом, кабінету. Голова, Дмитро Васильович, не підіймаючи погляду від паперів на столі і продовжуючи щось писати, промовив:
- Слухаю Вас.
Ольга, виклавши суть справи, чекала що їм запропонують папір, щоб написати саме оту "Заяву", але, вислухавши її, Дмитро Васильович звернувся до Петра:
- Ти родом звідки?
- З Путильського району - весело відповів парубок.
- Треба принести довідку з місця прописки, що ти не був одруженим.
- Для чого довідка? - здивувався Петро, усмішка миттєво зникла з його обличчя і він, вийнявши з кишені піджака паспорт, поставив його на стіл.
- Паспорт - це добре, - глянувши на документ, сказав Дмитро Васильович, - але треба довідку. Без довідки заяву не приймаю. - наче присуд виголосив голова сільради і прискіпливо глянув на обох.
Ользі потемніло в очах. Цей великий кабінет видався їй ще більшим, стіл видовжився так, що не було йому ні початку ані кінця. Дмитро Васильович зробився, раптом, маленькою цяточкою в цьому просторі і, чомусь, кольору розпеченого вугілля. Вона не розуміла що сталося: серце стукало десь під горлом, в голові гуло, неначе рій бджіл пронісся поряд, ноги підкошувалися, а в шлунку, ніби клубок змій звивався та викручувався на всі боки. В дитинстві, хворіючи грипом, бували такі відчуття, але зараз вона ж здорова. Дівчина не могла справитись зі своїм станом і стояла, як вкопана, тільки дуже зблідла та змарніла. Їй здавалося, що весь світ проти, щоби вони були разом. Звичайна формальність перетворюється на якесь випробування... Петро тихенько взяв її під руку і повів до дверей...
- Що він таке сказав? - заговорила вона трохи згодом, коли заціпеніння минуло. - Що за довідки? А доказувати що ти не верблюд не треба, ні?
- Нічого. - спокійно заговорив парубок. - поїду додому, візьму такий папірець у сільраді, принесемо їм, от і вся історія. Все буде добре... І чого ти так розпереживалася?
- Не знаю, якось так...
Постоявши ще кілька секунд, не промовивши ані слова, вони, взявшись за руки, попрямували до залізничної станції.
Далі буде....
ID:
673241
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.06.2016 13:27:51
© дата внесення змiн: 02.10.2017 07:49:16
автор: Корніївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
