|
20-го липня я їхав у короткотермінову відпустку. Трохи не встиг до дня народження сина. Але добре хоч так. Ніхто з нас тоді не знав, що зовсім скоро в відпустку вирватись буде неможливо. До Дніпра їхав автобусом через запорізькі та дніпропетровські запилені села з зовнішньою рекламою пиріжкових та кафе російською. Трохи коробило, аж поки в якомусь селищі не побачив величезний плакат на найбільшому будинку «Дніпропетровськ, Запоріжжя - Україна!». Далі – потягом. Київ байдуже зустрів роззявленою пащею метро, монотонністю і зовсім цивільним життям. В одному з вагонів «підземки» випадково натрапив на побратима з Майдану в камуфляжі – Саню Моїсеєнка, «Одесу». Мовчазний. Щойно з якогось полігону. Обмінялись телефонами. Трохи згадали. Обнялись і я вийшов на «Нивках». Чи живий, братіку?
Відпустка пролетіла, як один день. Цивільне життя навкруги трохи дратувало, якась не та була картинка, бо уявляв все в протитанкових «їжаках» та ровах. Все було якось надто цивільно та гламурненько. Країна повинна жити війною, якщо йде війна. А вона йшла по справжньому. Повернувся в напівпустий аеропорт, переночувавши у Ганса вдома. Нас нагодувала мама Гансика і вклала спати на дивані, біля якого стояв його туристичний вєлік. Все розпитувала про мене, про моїх рідних.
Повернення з відпустки далося взнаки. Виявляється, половина роти лупанула в сторону Донецька. Перша і друга роти подалися під Іловайськ. Техніки поменшало. За нашою п’ятою ротою з тих пір, завдяки Іваничу та хлопцям вже остаточно закріпилась назва «Донецьк». Ще в Дніпрі-місті виявилося, що основна маса народу роти складається з донецьких, луганських хлопців-патріотів, які рвалися звільнити свою землю від окупантів та сепарського лайна. Частина наших вирушила в рейд на Авдєевку і Пєски разом з Іваничем. Решта залишилась, але не надовго. В цей час продовжували нести чергування на блокпостах навкруг Маріка. Було тривожно, хоча віра в швидку перемогу зміцнювалась. Ми дивились донесення з АТО, бачили карти, аналізували обстановку. Ще трохи. В кільці Донецьк і Луганськ. На «гражданці» діставали запитанням «Ну, як ТАМ? Коли війна закінчиться?». Питайте у ГенШтабу. І у Президента. Питайте голосно.
* * * * * * *
Хочете – вірте, хочете – ні, незадовго до Майдану і до війни, – приблизно за рік-півтора якось почалася мені снитися армія. Причому уві сні я знав, що я там вже був, служив і це якась наступна, вимушена чи то пак, додаткова служба. Мабуть, щось відчутно було на душі…
Початок серпня. Десь в цей час нас з Кепом, Льовкою, Мольфаром відправили в «Днєпр» за б/к і ми гайнули на Кепа автівці. Їхали весело. Вже коли під’їжджали до Запоріжжя, назустріч нам, в сторону Донецька їхали колони нашої техніки, часто під національними прапорами. Від цього раділа душа і Кеп постійно сигналив, а ми радо махали у відкриті вікна руками як дурні, кричали «Слава Україні!» і хіба що не палили з пістолетів у повітря. Нам відповідали, хлопці віталися хто як міг, теж нам махали, вигукували «Героям слава!». Ми вірили в близьку перемогу. Якщо поглянути на карту тих днів з середини і до двадцятих чисел серпня, то від ДНР та ЛНР залишалася купка території. Ще разочок притиснути….
Розвідку Іванич ласкаво називав «мишами». Не знаю, чому. Там зібрались відчайдухи, які знали снайперську і саперську справу, дехто з них зараз партизанить в підрозділі «Т». Вони були з нами і в Сєдово.
* * * * * * *
Сєдово. Мало хто знає, що назва цього містечка походить від прізвища відомого мореплавця, як ми вчили «русского», полярного дослідника, гідрографа Георгія Яковича Сєдова - організатора експедиції до Північного полюса на початку двадцятого століття. Виявляється, він наш земляк, з України. Там і музей є. Але відвідати його якось не довелося.
Регулярні обстріли зі сторони москалів почалися з двадцятих чисел серпня. Трохи раніше, в липні-серпні, тихенько так кралися з допомогою зрадників, заїжджали на машинах на нашу територію вглиб з облаштованими міні-установками, а потім і справжніми стаціонарними махинами до 1-3 км і сипали «градами». В основному по урочищу «Коні», блокпосту в бік кордону на КП «Новоазовськ», по наших позиціях та прикордонній заставі, з нашої ж території. Бо який же там кордон ? Трохи символічної «колючки» біля моря, а решта – сміх і гріх… Ми ж звикли, що добрий сусіда – милий брат, який і дупу не наставить в наш бік, не те, що встрілить. То й нема там вздовж кордону нічого, навіть колючки. Тільки стовпчики стоять на відстані кілометру один від одного з написом «25 км державного кордону». Або 26-й. Але таблички були нові, красиві. Хлопці з погранцями якось знайшли бульдозера, взяли й переорали трохи, коли не стріляли, зробили рів. Стало на душі трохи легше – танк пройде, звичайно, але повозиться який час. З БТРом їм трохи складніше буде, особливо в дощ. На початку вересня по тєліку потім якраз показували, що Яценюк кордон будує. Так що, в побудові кордону Сенею є і вклад наших хлопців-прикордонників.
(http://dt.ua/UKRAINE/yacenyuk-hoche-pobuduvati-stinu-na-kordoni-z-rosiyeyu-150051_.html)
Якось, в двадцятих числах серпня, саме перед вторгненням кацапсько-сепарських військ, після числених переходів без нормального відпочинку, спали ми покотом після тяжкого чергування в располазі на Сєдово. Десь перед північчю зірвалися всі і поїхали на виїзд. А ми з Яріком щось не прокинулись – міцно я так не спав давно. Мабуть постійна напруга і нічні виїзди далися взнаки. Через хвилю я таки розчухався, встав і не розумію, де всі. Думаю, - от зараза, - ніхто ж і не розбудив толком. Ну, через спеку, спав у трусах. Дивлюсь, Ярік спить так само. Хапаю ПМа і нумо його будити. Той прокинувся, схопився. Кажу, що самі лишились, нема нікого. Коли чую внизу, на другому поверсі, хтось таки є. Ну, думаю, сепари. Ярік бере свого ПМа і ми крадемося босяка донизу. Тоді думав, - будь що буде, якщо сепари, то хоч одненького на той світ відправлю перед тим, як мене з цього світу зживуть.
Ну, підкралися, чуємо розмова. Я так «рівень понизив», як вчив нас Таксист, напівсидячи виглянув. Дивлюся – наша розвідка : Міхо, Борода, Дава з Бобром вечеряють тушонкою і сухпаєм, стіл так кільцем оточили, в повній амуніції. Бобер побачив мене, схаменувся, наставив «Ксюху», потім впізнав і давай з нас сміятися. Тоді сперечалися хто б в кого раніше стрельнув. По хвилі вже дізналися, що була тривога і всі зірвалися на заздалегідь підготовлені для передислокації позиції. А ми проспали, бо погано нас будили. Ще один урок затямив – спати одягнутому, будь-що. Після цього, звичайно, вже не давали собі розслаблятись. Зібралися нашвидкоруч і хлопці забрали нас до своїх.
Блок-пост з Сєдово в сторону Маркіно, Щербака і прикордонного КПП «Новоазовськ» називали «Коні». Там було багато наших. Перехрестя доріг якраз, блокпост необхідний. Але і місцина була видна, з обеліском воїнам другої світової в центрі на кільці. Тому сепари їх постійно і «довбали» з «градів», а пізніше - зі всього чого можна. Зло брало, що не можна було стріляти на ту сторону у відповідь. Земля і дорога «Коней» були вщент пориті воронками від «градів». Все поле навкруг теж було продірявлене, воронки димились, тліли згорілі дерева та кущі. Хлопці зарились в землю як кроти. Коли ми з Дімоном і з Бауною були в розвідці перед самим заходом братів-москалів, купка хлопців на «Конях» ще стояла на позиціях роздовбаного блокпосту серед всілякого мотлоху : згорілих машин, якоїсь техніки та обгорілих дерев. А стріляли по них пристрілочно, по квадратах. Видно коректувальника одразу у ворогів не було. Але вони й так вивчили вже ті позиції нанівець і лупили щодня з 4-5 ранку і до 10.00 - 12.00 годин дня. Патрулюючи, ми намагались не попасти під годину обстрілу, десь о 3-й годині ночі старались віддалитись від таких точок. Але хіба вгадаєш? Якось хлопці засиділись на перекурі з ЗСУшниками на Конях, гомоніли, я з Льовчиком дрімали у кузові «Нісана». Небо було таке гарне і зоряне, що захоплювало дух. Тор з Кепом, доволі набалакавшись, вийшли та щось посперечавшись, нарешті сіли. Ми виїхали в сторону Новоазовська. Проїхавши хвилин п’ять, я відчув, як мене штурхнув Льова :
- Кажись з граніци била вспишка…, - почав тарабанити Кепу, щоби той піддав газку.
- Шо?
- Та вспишка била, газуй бистрей, а то попадьом в п….рєз!
Кеп нажав на педалі і ми покотилися чимдуж. Позаду нас, прямо там, де щойно гомоніли хлопці, десь за кілометр-півтора почало рватися і бахкати, аж іскри сипались.
- Бл…ь, хлопци хоть увідєлі? - лаявся Кеп через відкрите вікно і додавав газку. Ми мчали з шаленою швидкістю в темний Новоазовськ. Десь ще за пару кілометрів зупинились віддихатись. Позаду все горіло. Кеп дзвонив комусь з хлопців ЗСУшників, чи живі. Кажу – хто там зараз щось почує? Живі. Слава Богу.
В ці деньки до нас завітали якісь кореспонденти і зняли сюжет :
https://www.youtube.com/watch?v=DPOr5BxR3SY, де хлопці розповіли трохи про себе і як потрапили на цю війну.
* * * * * * *
ID:
678968
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 19.07.2016 18:31:11
© дата внесення змiн: 19.07.2016 18:31:11
автор: kriwoy
Вкажіть причину вашої скарги
|
карту цю ми не переставали дивитись....і в пам"яті залишилась вона чомусь незмінною майже....потім-переглянула...ні, до кінця серпня вона зменшувала кожного дня це кодло...їх залишилось зовсім мало...та після вересня- їх території заглибились і,так,майже вже не змінювались
