НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 30) _____
Спочатку я збиралась не відповідати. Чомусь стало зовсім страшно, як в дитинстві. Коли ти одна в кімнаті. Мама вимкнула світло, аж тут тобі раптом здається, що навколо якісь страшні монстри, що зараз вихоплять тебе з теплого ліжечка і заберуть до свого темного царства. Ти лякаєшся від кожного звуку. Тебе страшать незнайомі тіні та силуети. Ти вбачаєш, щось дивне в суцільній темряві. Від того ти, як сполоханий клубочок, ще більше ховаєшся під ковдру. І намагаєшся чимдуж заснути. Здається, щойно ти міцно стулиш очі, то нічого вже не зможе наблизитись до тебе. Ось так і тут. Це запитання поставило в глухий кут. Я не знала, що говорити. І чи відповідати взагалі щось. Але тут в голові промайнуло дещо інше. А раптом, щось потрібно? Раптом, людині, врешті-решт стало зле? А я тут в дитину граюсь. Вдаю із себе незрозуміло що. І як я тоді буду почуватись? І я, після 5-ти хвилинної паузи, тихенько відповіла:
-Ні... Щось трапилось?
-Та ні, просто заснути ніяк не міг... Ось і вирішив запитати. В тебе також безсоння?
-Щось типу того...
-А, може, фільм подивимось? Чи просто телевізор? Якщо ти не проти...Мені це завжди допомагає...
-Ні, не проти.- і я потягнулась рукою і ввімкнула світло. Трохи примружившись спершу, я таки призвичаїлась до нових обставин.
На порозі кімнати, замотаний в ковдру стояв шеф.
-Я знову змушений вибачатись. Ти і так мене прихистила, а тут я ще й вередую. Але геть не виходить заснути.
-Та нічого. Розташовуйся або ось там у кріслі...або, якщо хочеш... Ось на ліжку, - і я поспішила прудко застелити власну постіль. Шеф вирішив зупинитись на останньому варіанті. Тому я, закутавшись у плед, сіла з іншого боку. Ввімкнувши перший ліпший канал ми натрапили на перші серії американського легендарного вже нині серіалу "Друзі". На тому вирішили і зупинись. Якось так, періодично щось обговорюючи чи то просто посміхаючись від подій на екрані, я й не помітила як заснула. Напевне, організм не витримав такого довгого дня. При чому я перебувала, ніби-то й в напрузі. Саме нервові клітини, що сьогодні так невтомно працювали,мабуть, й видали демарш.
Здавалось, що я нещодавно тільки стулила очі, як почула наскільки невтомно і галасливо просто розривається мій телефон. Хто б це вночі вирішив мене турбувати? Та й чому? Очі до останнього не хотіли розтулятись. А організм вставати. Була надія на те, що кривдник мого сну таки виявить повагу і відступить. Та ні, хтось наполегливо гвалтував мою нервову систему. Й прийшлось підводитись.
