Я тілом на землі та подумки ніде,
Я тілом тут сиджу, думки ж творять безчинства.
Камінням кидають в надію, що бреде
Над прірвою в житті у пошуках дитинства.
Надію, що йдучи не бачить люті
І хоч лишає слід кривавий на землі.
Все ж безупинно наближається до суті
Та джерела того, що нищить світ в мені.
Я тілом цілий подумки ж роздертий.
Розгублено дивлюсь в нікуди й бачу,
Як сенс життя мого обвуглений, потертий,
Забивсь в куток кімнати й тихо плаче.
Як він безумно трусить головою,
Плете в руках мотузку мокру й сіру.
Схилившись з безкінечною журбою,
В чоло цілує майже мертву віру.
Невже це я скував кинжал проклятий,
З думок своїх, що наче пси голодні,
Звалили з ніг та стали розривати
Віру з надією відправили в безодню.
Завмер думок потік і час спинився,
Сиджу й чекаю доки страх пройде.
Повільно я із втратою змирився,
Все ж тілом тут та подумки ніде.