Вовками відступ. Гори. Далеч.
Мій френч уже не під парад.
Сприймає тепло літом Галич,
Тепліше фронту барикад.
Угорський напрям ніби зник,
Минав чотИрнадцятий рік.
І де ж набої, в порожнечі?!
У кобурі застряг Dreyse.
Те дике тіло, тіло втечі.
І зграя виє і гризе.
У лісі дихають Карпати,
Я зупинився біля хати.
Стара колиба біля річки.
Ще до народження мого,
Впіймали ніч у небі свічки.
Собор кохання від Гюго,
Із будівельних форм явило,
Оцей пейзаж і жінки тіло.
Я ненадовго тут, я нОвий.
Кружляє ліс, горить зоря.
І мох пахучий і суровий,
У цім декорі вівтаря.
Де ароматів ночі повно,
Вона явилася любовно.
Стежина втрапила у трави,
М'яка і тепла. В чорні блиск,
Річнії води, наче пави,
Отії мавки ще колись,
У свої марива украли.
І вод спокусливі канали.
Вона на березі, нагая.
Дивився я, не міг іспить.
Позаду вовча вила зграя,
Але лиш бачив оту мить,
В якій її собі - солдату,
Хапаю, тЯгну в стару хату.
Те голе тіло, я мов дикий...
Але тримає щось тепер.
Тварину ліс піймав великий,
Мій вовк на фронті десь помер.
І в те гарчання за спиною,
Пішов я, вИйнявши лиш зброю.
Олег Купрієнко 10.10.2016р.
