Зривалась амплітуда вниз безмежно
В гіркому негативі, як на зло.
Втрачалася інстинкту обережність,
Горіли крила та життя несло.
Лиш вірою окреслювалась стежка –
Єдине, що тоді її спасло.
Оновлення, тріумф - позаду вежі:
Віднайдене цілюще джерело
І крила, і забулися пожежі,
І наче вже нічого не було –
Балансувати на підступнім лезі,
Не закривавивши довкільне тло.
Шнурують мозок віковічні тези
І фібрами глибин все, що було,
Як вмер за нас неприйнятий воскреслий,
Вовік здолавши смерті чорне зло.
І ти не відчуваєш, що хрест легший?..
Ногами не на камінь – на зело...
Зростають крила, як душа зростає,
Любові сповнена, барвистих мрій
І ясне світло до висот здіймає,
Де дім її божественних надій,
В якому смерті та гріха немає –
Закони інші, неземний в них крій.
Зривалась амплітуда, як належно,
Душа втікала вперто від гріха,
А їй – все компроміс і протилежне,
Високому – земного жебрака…
Вернутись гідно б у святу безмежність –
Отця наказ… і доленька така…
22 січня 2017
(с) Валентина Гуменюк