Стояла ніч самотня і сліпа.
Світилися у сутінках жахіття.
Блукала тиша й моторош німа.
Черкали хмар старезні верховіття.
І спало місто тихим, мертвим сном.
І снився місту сон страшний, недавній.
Де річка Прип’ять, обійма крилом,
Котила води по землі прадавній.
Щасливі люди, радість, щирий сміх.
Світило сонце, гріло промінцями.
Ніхто не знав, що скоро на поріг,
Примчиться лихо, хиже до нестями.
Воно раптово знялося, мов птах
І дихало вогнем страшним, палючим.
Повітря сповнював смертельний жах.
Ножем вражало гострим і болючим.
Ридала мати, загубивши сина,
Ридали люди, покидали дім.
І плакала від болю Україна,
Її отруював радіаційний дим.
Текла, текла безшумно Прип’ять-річка
І несла води болю й полину.
Згасало місто, наче гасне свічка,
Котилися життя у глибину.
Та ця трагедія, на жаль, не закінчилась,
Той звір ще ходить десь поміж людей.
Він закрадається так тихо, як злочинець
І перетворює життя на світ тіней.
Нічне видіння, правдою повите,
Залишиться, як кара на віки.
Весняний дощ пробуджує забуте
І сіє руту, руту і квітки.