О, ці нікчемні звичні ролі
На авансценах наших вдач...
Тут щохвилинні йдуть гастролі –
Хто тут актор, а хто глядач?
Хто тут кому і хто для кого?
Чимало років проживи –
Не осягнеш акторства всього,
Ото замаскувались ми!
Де тут обличчя, де личина?
А де розчинена душа?
Акторство скрізь?
Що в нім причина?
Воно ж не завжди нас втіша.
Чомусь гнітить комедіантство
Не театральне, а з життя,
А особливо, як нюанси
Не розгадав ще до пуття.
І ти, здається, ніби голий,
Коли свою не знаєш роль...
О, п’єси пишуться ці скоро
А маски все снують навколо
І коло масок – вовче коло,
І кожне слово їх – вогонь.
Всі їх слова – акторська зрілість,
Добірність методів і фраз.
І ще така закономірність –
Усе, щоб обдурити вас.
Щоб у тенета заманити,
Вас роздягнуть і розтоптать,
І кинуть, що не знав, як жити
І що тепер вже будеш знать.
Як, справді, боляче узнати,
Що за добро вам платять злом...
Чи час вже маску вибирати,
Від ближнього добра не ждати
І фарисействовать разом?
О, ці нікчемні звичні ролі
На авансценах наших вдач ...
За все платить тут треба кров’ю
Тож, краще, не дивись глядач!
Одначе, не втрачай надію,
Лелій блакитну свою мрію!
Як не смієшся, то хоч плач!
Зрозумілі Ваші емоції. Всі ми граємо певні ролі, але не завжди із зловмисною метою, часом -- із метою самозахисту (щоб не бути "голому", як Ви пишете), а часом тому, що життя в суспільстві саме нав'язує нам ролі. Головне -- не сприймати свої ролі аж надто серйозно і не травмувати інших.
"коли забув, чия ти роль" можна; а так як у вас неприпустиме, бо правильно: "коли не знаєш ( ) ролі"; "їхні слова", а "їх" – то за інерцією; фарисействувать"; "нехай же дивиться глядач", а як тут у вас, суперечить правилові про звертання; "не втрачай надії" – родовий відмінок, бо заперечення; а рима: "лелій свої блакитні мрії"
