Нам обіцяють весни років сто,
Хоч знають, що цей дар не в їхній власті…
О, як боїться золотий листок
Колись з верхівки дерева упасти.
Де скориться фатальному кінцю?
Вогонь жорстоким язиком оближе,
Перетворивши в дрібку попільцю?
Чи, може, вітер занесе у брижі
Води, яка нікуди не тече?
Або в рівчак закотить ранок срібний
Й наткне десь на тернину, ніби чек,
Котрий уже нікому не потрібний?
Та навіть якщо раптом покладуть
На красне місце в дорогий гербарій,
Він все одно це сприйме як біду,
Бо там нема життя самого арій.
О, як боїться золотий листок
Колись з верхівки дерева упасти,
Але не зна про це новий росток
І вірить, вірить у столітнє щастя.
