Моє місто -- місто безхатніх та божевільних.
Божевільні спішать вулицями та говорять із супутниками,
а божевільні-божевільні уже не потребують супутників,
щоб говорити із друзями.
Вони дивляться просто у вічі колись однополчанину --
такий собі скайп.
Вони говорять про війська і про зброю, про друзів,
про тактичні хитрощі та про своїх майбутніх дітей.
Говорять за кавою та за чаркою
в переходах, кіосках та просто неба.
Часом до них дослухаються безхатні і смердять у відповідь,
що певним чином деодорує запах смерті від звичних співрозмовників.
Вони засинають всі троє на картонках,
переховуючись в переходах, мов у окопах.
Перші прокидаються божевільні-божевільні,
адже потрібно ще так багато встигнути розказати:
всі-всі новини із орієнтальної частини України.
Моє місто -- місто літніх жінок.
Моє місто стоїть на їх всохлих чи набряклих ногах,
загорнутих у сині сітки варикозу.
Моє місто тримається у їхніх руках,
по їхнім пальцям можна вивчати історію,
рахувати голодні та ситі роки за веснянками, слідами від опіків чи голок,
мов за кільцями зрубів дерев.
Літні жінки потроху розпродують душі, приправлені надією та оцтом,
продають яблука та айстри, поєднані в букетики неймовірно непоєднуваних кольорів,
продають недолугі вишиті бісером яйця та старомодні мереживні серветки,
продають книги з самореалізації.
Продають за безцінь безцінне.
І після того, як ти, не приведи господи, зазирнеш в їхні обличчя чи торкнешся поглядом їхніх рук,
Посудина із надписом "Жаль" в твоїх душі переповнюється,
падає на посудину із надписом "Вина".
Хвиля підступає до очей. Відступає.
Підступає до рук,
намагається прорватися крізь дамби нігтів,
кислотою піднімається до горла.
І все.
Тепер уже вина дивитисься на тебе своїми коров`ячима очима,
визираючи з-під зморшок асфальту,
чигаючи за всюдисущим сміттям,
дихаючи за тебе вихлопним повітрям.
Вона спостерігає за тобою крізь сірі тріщини панельних будинків Троєщини
та крізь зіниці сірих щурів Лук`янівки.
Вона чигатиме та тебе навіть вдома,
відлунюючись в сухому кашлі матері та зачаївшись сірістю під припухлими очима батька.
Люди в цьому місті болять виразками.
При доторці виразки вибухають,
множаться уламками,
мов метастази,
мов магазини шоколаду в моєму місті.
З яких навіть сепаратисти спокійно можуть їсти,
не боячись, що їхні гроші підуть на підтримку орієнтальних земель.
Бо Петр для чинов угли путинскії трет.
А мені лише один мотив не йде із ума:
"Як тебе не любити?"