Мерехтлива свіча колихає маленький вогник. Обережно, пів пошепки. Не задмухати б, не згасити зрадливу квітку, що спливає за воском. Хвилинна за хвилиною. Скільки залишилося?
Вітер за вікном. Не видно його, от і намагається гучно привернути увагу, стукотить по склу, шумить у хмарах. Чути його, голос ночі у темряві як знак. Не самотня. Там, за вікном не пустка. Там життя, яке не боїться того, що не бачать очі.
Мерехтіння пришвидшується, відповідає на голос за вікном, намагається вирватись. Та як відпустити маленький острівець світла, живий танець вогню, такого близького.
А відпустити все ж доведеться. От-от зірветься світлячок і полетить у ніч. Залишить тільки темряву. І голос вітру, що покличе когось іще, щоб розділити темряву, яка не подарувала ні зірок, ні місяця, заховала за хмари. Жадібна.
Мусить когось покликати. Поки не скінчилася ніч.