Коли ніхто не бачив їх обох,
Вони тихенько й щиро говорили.
Ту бесіду незвичну чув лиш Бог,
І бачив, як вони собі тулились.
«Скажи, татусю, хмарки голубі?
В них пташки як літають сизокрилі?
Не страшно їм упасти до землі,
Й розбити свої надто пишні крила?»
«Та ні, дитинко, їх тримає Бог,
То Він їм крила дав, щоби літати.
І співом наділив отих пташок,
Щоби Його піснями прославляти.»
« Татусю, а земля? Яка вона?
Чи кругла? Чи слони її тримають?
І ще. На що то схожа глибина?
Як рибки в ній такій страшній пірнають?»
« Земля ж бо кругла, дівчинко моя,
То Господа творіння майже перше.
А рибок манить синя глибина,
І їм там зовсім, донечко, не страшно.»
«Татусику, а звідки взялась я?
Лиш не кажи, що бузьки мене несли.
Узимку ж не літають. Їх нема!
Скажи мені по-правді, чесно-чесно».
Задумавсь татко, що сказати їй,
Всміхнувся і потилицю почухав:
«Ти завжди, доню , у душі моїй,
Я вимолив тебе, і Бог мене послухав.
Ти нам із мамою змінила цілий світ,
В тобі всі наші молитвИ й надії.
Ти нашої любові, доню, цвіт.
Ти – наша радість, ти – наша надія».
Отак татусь до доні промовляв,
Коли ніхто не чув їхню розмову.
А потім донечку до себе пригорнув,
Узяв за руку і пішли додому.