В нього було чимало жінок. І кожна
Себе вішала йому на шию, утворюючи намисто.
І, валізи пакуючи, скаржилась: “Так не можна!”
На що чула у відповідь: “Люба, я не навмисно”.
Починалося все, ніби теплий квітневий вечір.
Але кожна весна врешті-решт перетворюється на жовтень.
Кожна йшла собі, забравши від нього речі,
І сусідів сварками не турбувала жодна.
Починалося все квітнево. Згодом
кожна з намистин мала забрати речі.
Бо скільки б не віддавались удень пригодам,
Вночі він не міг позбутися порожнечі.
З ялинок узимку сипався сніг,
бо власної важкості витримати не міг.
Кожна з них забирала від нього речі,
Бо не в змозі була заповнити порожнечі.
Цікавий вірш! 
