...Не впевнена тепер, що досвід «чудес», які траплялися мені упродовж відміряного часу, стануть ще комусь у нагоді, бо все це справді може бути «виключно особистими, приватними і інтимними стосунками з невидимим і непоясненним», але… хочеться сподіватися, що саме ця ось історія, яку відчуваю потребу опублікувати, якщо не допоможе хоч одній людині у безвиході, в яку натоді втрапила сама, то засвідчить істину, обітницю, що Господь ніколи не залишає людину самотою, що Він завжди поруч…
З чого все починалося? Певно ж із знайомства…
ВІДЬМА
Знайомство було випадковим: подружка тодішня запросила мене до ресторану, де її матінка святкувала ювілейний день народження, зобов`язавши її бути на святкуванні, при тому будь з ким удвох, тобто зарезервувала для неї два стільці за ювілейним столом.
Ми, трохи запізнюючись, прибули до ресторану «Динамо», що був тоді, може, й тепер є, десь не оддалік стадіону (нині імені Лобановського), що став знаменитим, бо опинився в гущі подій, що відбувалися на Грушевського під час революції Гідності. Але до цих подій від пори, про яку йдеться, залишалася ще відстань у 28 років…
Мати подружки стояла на верхньому майданчику стрімких сходів, що вели до входу в той ресторан, на нас чекала.
Це була привітно але стримано усміхнена, моложава, невисочка-худорлява жіночка, і вона мені одразу ж сподобалась. Чимось вразила з першого ж погляду.
Одягнена іменинниця була ніби й просто, без ювілейного надриву і пишності, зате саме та простота тонко підкреслювала продуманість образу і наявність смаку. Мала на собі якусь легку кофтину, і з чогось важчого, на зразок тонкого нарядного вельвету, схожого на оксамит, багато розклинену донизу, спідницю-міді, стриманого тону, якщо зелену, то ближче до густо-оливкового кольору. Золотаво-світле волосся було завите хвилясто і розсипалося доокруж обличчя ореольно, надаючи фігурці легкості і навіть деякої невагомості.
Уже й не пригадаю, де саме на її вбранні, може, стягуючи елегантно виріз на кофтині, хоча, здається, все-таки десь між складок пишноклиної спідниці, як ніби на клапані накладної декоративної кишені, була застібнута велика, золотистого кольору, шпилька – дуже велика… у порівнянні зі звичними в побуті шпильками ця оригінальна прикраса видавалася б Гулівером.
І чогось саме ця деталь в наряді іменинниці особливо привернула мою увагу: ніби й сама я до тієї спідниці шпилькою тією позолоченою одразу ж і пристебнулася.
Симпатія виявилася взаємною і досить скоро ми сильно і надовго здружилися: мене приваблювало все цікаве і неординарне, а саме такою та жінка й була.
Подружка моя півзабута сказала ще якось мимохіть, що її мама – відьма, але я списала те на їхні складні взаємини і не звернула належної уваги.
З новою пасією ми зустрічалися часто, тим паче, що мешкали не оддалік. Якогось разу вона й сама повідомила, що – відьма, тільки, здалося мені, напівжартома, то я й прийняла почуте за жарт. «Навчена відьма», уточнила вона. Але я тільки краєм свідомості зауважила щось на зразок: ага, не від природи, не по суті отже, а так, начиталася десь якихось «знань»…
А чим же навчена відрізняється від «природної», все-таки поцікавилася я. Вона охоче пояснила: тим, що природна може робити зло і назад відробляти, а навчена – тільки робити, а відробляти вже ні, не може…
Я все це слухала, як казки… ну не могла вірити, що симпатична розумна приємна жінка може бути відьмою, робити зло людям і каже те, що насправді є…
Так-так, залишається тільки процитувати Бодлера, який зауважив, що найбільша хитрість диявола полягає в тому, що він змусив нас повірити, що його не існує…
Уже десь аж на третьому році нашого «роману» сказала вона мені й більше про механізми творіння зла, бо, зважаючи на свій задум, певно вважала, що маю про таке знати. То отже, якщо відьма один раз учинила зло якійсь людині, зізнавалася моя приятелька, то далі вже муситиме робити його постійно – будь кому випадковому, а якщо зовсім нема кому, то навіть власним дітям.
Мене це вразило, бо – для чого? І як же таке можливо – робити зло будь-кому, а тим паче власним дітям?.. Бо, пояснювала вона, вчинене зло, покалічивши людину, якій воно було адресоване (наслане), врешті здіймається вгору і сягає відповідної висоти; там воно, не прийняте небом, відбивається, ніби дзеркалом, і, утричі посилившись – летить назад, на Землю, але вже не до тієї людини, на яку воно було наслане, а до свого джерела, звідки вийшло – до відьми тобто.
Відьма ж знає, що породжене нею зло повертається, щоб обрушитися на неї ж саму, і мусить його – зло, темну силу, негативну енергію – від себе відвести. На будь-кого іншого. Бо якщо не відведе, то сама ж отримає удар, якого завдала була якійсь іншій людині, але вже потрійної сили. От вона і відводить від себе.
Але зло, поранивши чи покалічивши чергову людину, знову летить вгору, знову там відбивається геть, неприйняте небом, і знову, потроївшись у силі своїй, повертається до свого витоку-джерела, тобто до відьми… вона його знов від себе відводить. І так до тих пір, поки зло, якого натворила, не стане сильнішим за неї, коли вже не зможе відвести, і тоді воно рухне на голову, знищивши її саму…
Та жінка виказувала мені якусь дозовану правду, певно, змушена була її виказувати, бо була в неї мета, як дальше з`ясується, але я наївно і безрозсудно не надавала тому значення: як можна повірити комусь, хто вважає себе відьмою у наші просвічені часи?.. «…от я вважаю себе поетом, а вона себе – відьмою, бо так їй, певно, хочеться про себе думати… і все це така – зовсім не шкідлива – гра уяви…» – так виправдовувала я її в думках своїх, бо щиро симпатизувала.
Багато було всіляких ситуацій, дрібних, але цікавих: вона ніби розважала мене якимись «фокусами» і це мене справді розважало, дивувало, але не більше.
Якось я поскаржилася, що надто цікавлюся одним із колег і таке заважає, бо ні мені, ні об`єкту моїх потаємних «воздиханій» те ні до чого. Вона запропонувала скористатися забудь-травою. Я з цікавістю погодилася, бо ні в яку забудь-траву не вірила. Але, попередила вона, власноруч викорчувати з серця лагідне почуття (закоханість… любов…) – великий гріх. Я з готовністю погодилася взяти відповідальність за такий чин на себе. По такій заяві вона охоче дістала з шафки кухонної згорточок паперовий, а звідти – пучечок незнайомої мені на позір, але звичайної, сріблясто-сіренької травки: кольором нагадувала та трава засушені листочки полину, але то був не полин.
«Прийдеш додому, завариш, як звичайний чай і вип`єш, тільки є одна умова – ні в якому разі не зустрічатися з ним до завтрашнього ранку, хоч як би сильно він і вимагав негайної зустрічі». Засторога видалася мені смішною, бо той чоловік не підозрював навіть про мою глибшу, чим належало б, симпатію до нього, я вміла приховувати власні непрошені почуття. Та й яким би то чином посеред ночі він міг би запропонувати мені негайно побачитися? Була впевнена, що він нічого про мене зайвого не знав, ні де я живу, ні номера мого домашнього телефону: все здавалося безпечним для нас обох. Та й не вірилося, що травка та справді може впливати.
Додому я повернулася уже за північ, зварила окропу, залила ту травку. «Не клади багато, бо забудеш не тільки про сердечну прив`язаність, але навіть як його звуть… чи і саму себе як звати забудеш…» – згадала я її засторогу, приправлену, як водилося між нами, легкою порцією гумору чи тонкої неоднозначності, вже чекаючи, коли чай схолоне, щоб випити, і, звичайно ж, посміхнулася на таке попередження, бо як це може таке статися?..
Забудь-чай мій майже прохолов, і я взяла чашку, щоб пити, коли в цю ж мить пролунав телефонний дзвінок, я поставила чашку і пішла відповісти, упевнена, що то вона мені телефонує, щоб пересвідчитися, що я без пригод добралася додому, ніхто крім не міг телефонувати так пізно. Але то була не вона, а – він… Я дуже здивувалася, бо ми ніколи не передзвонювалися приватно, взаємини наші обмежувалися виключно службовими стосунками. «Нам треба негайно зустрітися, – сказав його голос у слухавці, – я знаю, що зараз ніч, що ми живемо в протилежних кінцях міста, не знаю для чого, але мусимо негайно побачитися…» «Ну, Солоха…» – подумала я про свою подружку вражено. «Оце тобі травка – забудь…»
Від наполегливих, впертих і довготривалих пропозицій зустрітися негайно я так само вперто відмовилася, нагадавши, що завтра вранці наша зустріч обов`язково відбудеться – на службі… але завтра вранці – не тепер.
Чай із забудь-трави не мав ніякого особливого смаку, так собі, гаряча вода з присмаком сіна, випила не поспіхом і пішла спати.
Вранці, поспішаючи як завжди на роботу, і не згадала про нічне своє чаювання, і вже на службі, коли симпатик мій увійшов до кабінету і дружньо-привітно звернувся до мене – так, певно, ми віталися раніше, я здивовано на нього дивилася і не могла одразу зметикувати, хто цей чоловік і чому він так емоційно зі мною вітається…
«Забудь-трава! – врешті згадала я про своє, формально відповідаючи на його привітання, – «…а це – ага…» – і пригадала хто він, і як його звуть: «…виходить, трохи передозувала… але не занадто…»
Слідом дослухалася уважно до власних почуттів – там цілковита тиша і порожнеча, до цього стороннього чоловіка я не відчувала зовсім нічого, окрім формально-службових зобов`язань.
Мене така переміна влаштувала і стішила. І забудь-трава не здалася злом. Навпаки, здалася швидким і добрим засобом для корекції часто справді непотрібних сердечних залежностей, в які впадаєш інколи попри власну волю і тверезий глузд. Але чи так все те безневинно насправді? Не знаю, бо не знаю, яким чином та звичайна лісова травка, по якій всі ми топчемося, не помічаючи її, набуває у відповідну ніч відповідної ж години і в якусь певну фазу місяця та освітлена під якимсь потрібним кутом його променів (ну яке все це може мати значення?..) – такої дивної сили, що здібна впливати на людську пам`ять і почуття – тепер уже не думаю, що все те так просто і безневинно.
Подруга моя завжди раділа моїм візитам, і я щоразу засиджувалася допізна. Інколи вона йшла мене проводжати стежкою між висотками до дороги, інколи ж казала: сьогодні проводжати тебе не йду – пора безпечна, доберешся без перешкод. Я ж в усі рази не відчувала собі ніякої небезпеки, тому не зважала на такі її турботи, вважала те елементом якоїсь демонстрації дружби чи стилем, грою.
Одного вечора, коли я зібралася йти, вона і каже: йди і не бійся, все буде добре, як тільки прийдеш до дороги – одразу ж зупиниться машина – чекати і «голосувати» не доведеться. Я майже не надала тим словам значення, а звично пішла собі додому.
Цікаво стало, коли до дороги мені залишалося йти ще метрів зо двадцять, а «Жигулі» зовсім світлого кольору, не те щоб жовтого чи білого, а якогось злинялого, ніякого кольору, вже під`їхали і зупинилися якраз там, під ліхтарем при дорозі, де я мала за якийсь десяток секунд появитися. Це було дивно, бо водій, якби навіть з якогось дива вирішив мені прислужитися, хоч ніяких знаків, що збираюся кудись їхати, я не подавала, не міг ще бачити мене серед темних дерев і кущів, що росли обабіч стежини.
Машина стояла і чекала, коли я підійду, це було очевидно. Я підійшла і у відкрите віконце запитала водія, привітавшись, чи не одвезе він мене – і назвала тільки житломасив, де мешкаю, але не адресу – так випадково вийшло.
Мало того, що він не обернув до мене обличчя, коли з ним заговорила, що було б нормально і природно для будь-якої людини – це звичайна реакція кожного з нас на звертання, тим паче незнайомої людини, яка з`явилася несподівано, але він, погоджуючись ствердним кивком голови, продовжував сидіти непорушно, уважно втупившись поглядом перед собою – у лобове скло своєї автівки, і якось знервовано, занадто напружено бо, вчепившись тонкими кистями рук у кермо.
Я вчинила дверцята і сіла поруч з водієм. Машина рушила. Їхати було недовго, хвилин п`ять, від сили сім – і вже вдома: ми з подругою моєю жили на краях двох сусідніх столичних мікрорайонів, тому майже по сусідству.
Водій мовчав, але справа не в тому, що він не заводив якихось балачок, а… здавалося, він навіть не дихав – було відчуття чогось порожнього поруч, чогось відсутнього, точніше «не присутнього», чогось – не такого…
Я дивилася на дорогу перед собою, але кутовим зором все-таки спостерігала за водієм. Дуже тонкі і сухорляві, щоб не сказати сухі – висушені руки його таки занадто нервово вчепилися в кермо, і було в тих руках більше від пташиних лапок, чим від людських кінцівок. Ні, руки були таки руками, тільки поведінка тих рук була швидше пташиною, чим людською…
Надзвичайно схожим на пташиний був і його профіль: гострий сухий пташиний дзьобик-ніс, майже відсутнє підборіддя, ще й козирок зовсім недоречного в душну літню ніч шкіряного кашкета, якось поспіхом ніби насунутий на високого, хоч і дрібного, як усе в тому чоловікові, лоба… І неймовірно схожі до пташиних рухи голови на тонкій довгуватій шиї. Рухи ті були ніби ніякою причиною не обумовлені, різкі і короткі, обривисті – придивіться колись при нагоді, як рухає головою пташка і стане до решти зрозумілим моє тоді враження: «Шпак!.. – подумала я ошелешено, – машиною кермує шпак…» – і ще раз ковзнула краєм зору по лапках-ручках, що обхопили – обвили занадто напружено довгими сухими пальчиками колесо керма – саме так пташка тримається за гілку, сидячи на дереві чи якому кущеві…
Машина підкотилася до мого будинку і зупинилася навпроти під`їзду. Я подякувала і вийшла. Водій не відповів і, так і не повернувши голови, почав рушати, щоб їхати далі своєю дорогою. Але я, спохопившись, що не заплатила йому за послугу, гукнула «ой, зачекайте – а гроші ж!..» Машина, ще тільки рушивши, зупинилась, і проз відкрите в дверцятах віконце я подала гроші, але він не ворухнувся, не одірвав од керма руки і голови не повернув. Я кинула гроші на сидіння, і машина повільно покотилася вперед, я ж пішла до свого під`їзду:
«…чекай!... – одразу ж вигукнула подумки, – а звідки він знав, де я живу, де треба зупинитися? Я ж назвала, сідаючи в машину, тільки житломасив, але не вулицю, не номер будинку – не адресу, за якою мешкаю…». Але дорога вже опустіла, машина зникла і спитати, як таке могло статися, не було в кого.
Звісно ж, роздумавши над усіма цими нічними враженнями, я заспокоїла себе висновком, що все те мені здалося і показалося, просто водій був схожим на шпака, а чому зупинився раніше, чим я біля дороги з`явилася – ну, так співпало…
Усе це було цікаво, але все це було незначним, як мені тоді здавалося. Так виходило, так співпадало – чого тільки в житті не трапляється…
Насторожила мене дещо тільки одна з чергових наших з нею розмов, хоча, здавалось би, насторожуватись там і не було причини, та однак… Якось подруга моя сказала, що любить мене, як власних рідних дітей – мала двох дорослих доньок. Я одразу ж не повірила і, навіть для себе самої несподівано, уважно вслухалася кудись у суть цієї фрази… ніби пробувала прозріти, що там на дні, в основі такого зізнання. І оскільки я мовчала, вона додала: «…я люблю тебе більше, чим власних своїх дітей…»
…і щось неправильне виявила я в тій балачці, щось не те…
Замість подякувати за такі щирі висловлення почуттів, заперечила, сказавши, що любити будь-кого більше, чим власну дитину, мати не може… А далі, вважаючи такий порив ситуативним, перевела розмову нашу в інше русло, щоб виручити її з такої випадкової незручності.
Вернувшись додому, почала я роздумувати над цією, незначною ж таки, розмовою, вслухатися в глибину і в суть сказаного, намагаючись проникнути поза слова, навіть поза їхні значенням, туди, де ховаються за всім, що ми висловлюємо, правда і намір, мотив – причина, яка підбирає якісь потрібні їй комбінації звуків і намагається себе виявити чи приховати.
І чого я так зачепилася за те, хай і недоречне трохи, але банальне ж зізнання? Певно тому, що за словами тими було щось інше, чим пряме їхнє значення, невловиме, але для мого прискіпливого сприйняття все таки звіддалік відчутне. Я намагалася зрозуміти, що ж там було, тільки ніяк не вдавалося те «щось» виманити на відкрите плесо свідомості.
«Вона мене так сильно любить…» Але чому ж, цитуючи її випадкове те зізнання, не відчуваю я за словами – тепла, чи ще чогось такого, що не залишало б сумніву, що було б одразу правдою. Навпаки, я відчувала за тими словами неправду, але не осмілювалася визнавати, бо це була б перша в нашій дружбі неправда, тобто брехня.
Тоді я зайшла з протилежного боку: а чи люблю її я? – запитала себе і зосереджено прислухалася. З`ясувалося, що відчуваю до неї цілий букет позитивних почуттів, але сказати, що люблю – ні, такого я собі потвердити не могла, бо не знаходила такого інгредієнту в тому моєму до неї салаті почуттів, чи такої барви у моєму до неї букеті ставлень. Стало трохи соромно, ніби я вдалася до обману, якось звабила її серце, і от вона мене так сильно любить, а я, неввічлива і невдячна, не можу навіть собі зізнатися, що відповідаю їй рівнозначною сердечною взаємністю.
І почала я роздивлятися її слова, як ніби зсередини, з внутрішнього їхнього ж простору, проникнувши якимось способом під оболонку, шкірку, під видиму номінальну поверхню тих слів. І от з`явилося відчуття, ніби я перебуваю у якомусь водяному стовпі, так ніби в криниці, і повільно опускаюся глибше і глибше, і ще глибше…
Врешті спуск в тій уявній криниці припинився і я намацала ногами дно. Воно було твердим і холодним. Я нагнулася і помацала те дно руками – так, то був лід, під водою в криниці неправдивих слів було льодяне дно, і то був не просто лід, а непроглядна в глибину льодяна товща.
Ну от вона і причина, – полегшено зітхнула я, – лід… в основі її задекларованого ставлення до мене, дуже ретельно і глибоко прихований – але лід… от чому я не можу сказати, що люблю її серцем, бо відчуваю холод, твердий холод у таємниці її глибин.
Добре, але для чого вона сказала таку неправду? Ну кому і для чого потрібне було те недоречне зізнання. Відповідь на це запитання з`ясується невдовзі, але натоді я знайти її, відповіді, не могла. Та перша неправда між нами, як мікроскопічна тріщина в склі, насторожила мою уважність і надщербила звучання повної моєї до неї довіри.
Звичайно ж, я охоче і поспіхом вибачила їй той незначний і недоречний промах, виправдавши тим, що вона не могла знати, що неправду я відчуваю «на смак, на запах і на електронний сигнал», та й нічого поганого вона не сказала, навпаки, хотіла запевнити, і може себе насамперед, що так щиро любить мене – усім своїм серцем… Але вже прокинувся десь глибоко у підсвідомості моїй той, хто не слухає слів, доводів і виправдань, але знає, що всяка неправда є олжа…
Не знаю, чи відчула вона мою недовіру до її недоречного зізнання в любові, та ще й такій перебільшеній, гіпертрофованій, але у стосунках наших почастішали події, такі ж на перший погляд, незначні, але які прокреслювали умовну лінію, чи русло, скеровуючи ті взаємини у ледь помітному, але тільки їй потрібному спрямуванні.
Якось вона спитала мене, між іншим ніби, чи читала я «чорну магію». Ні, не читала. «Але ти говориш інколи, ніби цитуєш цю книжку цілими фрагментами». – «Не знаю, як те виходить, але я цієї книжки не читала. А ви хіба читали, що знаєте які там є фрагменти?». – «Я читала», – відповіла вона спокійно і майже байдужим голосом. «О-о… – обізвався на таку новину мій внутрішній голос, – зауваж…»
«Тобі цікаво було б прочитати, маю на увазі її філософську частину», – доброзичливо радила моя подруга. – «Я цю книжку читати не буду, навіть в руки ніколи не візьму», – відповіла я впевнено, однозначно і навіть трохи різкувато, бо сумнівів жодних не мала, і ще сподівалася, що на тому розмову на «випадкову» тему завершено остаточно і назавжди.
Якось сама собою після даного інциденту встановилася в наших стосунках пауза, але по якімсь помітнім проміжку часу вона знов запросила мене до себе на гостину. Відмовлятися від візиту було не зручно, не хотілося її ображати чи розчаровувати і я погодилася заїхати… Коли прибула, вона вчинила двері поспіхом, запросила заходити до кімнати, а сама, чимось невідкладним заклопотана, поспішила до іншої, пообіцявши скоро покінчити зі своїми нагальними справами і долучитися до мене.
Я увійшла до знайомої кімнати, сіла у знайоме крісло. На журнальному столику переді мною лежала розгорнута посередині і чомусь розшита якась старовинна книжка. І шрифт, і пергаментні сторінки, на яких тим шрифтом було набрано, чи й вручну написано, текст, свідчили про її солідний вік.
Звісно ж, книжка мене зацікавила, а господиня все ще не появлялася, щоб розпитати, що то за букіністична рідкість… Врешті я взяла обережно розворот, на якому книжку було розгорнуто, і прочитала такий текст: «Якщо ви хочете знайти вбивцю, вам треба взяти кров убитого, піти на місце вбивства і варити її з корою (не пригадаю вже, з корою якого саме дерева радилося те варити) і вбивця неодмінно явиться на місце вбивства…». Я подумала, що це якийсь раритет детективного жанру, бо детективи вона не тільки любила читати, але й колекціонувала.
І от, тримаючи обережно кінчиками пальців той пергаментний розворот, я відвела погляд від читання і побачила, що подружка моя вже закінчила свої справи і стоїть, обіпершись об одвірок, не переступивши ще в кімнату, де я на неї чекаю, і загадково посміхається. «Що це у вас за книжка старовинна така?», – так само тихо і люб`язно посміхаючись, не одриваючи плеча від білого одвірка, вона відповіла: «…це – чорна магія…»
Я поклала той пергаментний розворот на місце і одразу ж зрозуміла всю інтригу даної зустрічі: заявивши минулого разу, що ту книжку «в руки не візьму», я ніби наклала закляття… і от, щоб його, те спонтанне, але, певно, дієве закляття зняти, вона підлаштувала мені отаку западню… знала, що старовинне видання мене зацікавить, і, не підозрюючи, що це за книжка, я візьмуся його роздивлятися… візьмуся. Так і вийшло.
Пославшись на якісь невідкладні справи, я, не довго гаючись, перервала моє в неї гостювання і пішла додому.
Це була не просто неприємна ситуація, я переконалася, що в подружки моєї є стосовно мене якийсь недобрий план, і саме цей потаємний план і змушує її тримати мене при собі. Більше того, я вже знала, що невдовзі має статися ще якась подія, яку вона організує, і щось важливе і неприйнятне з`ясується остаточно. І не помилилася.
Важлива розмова почалася, як і завжди, «між іншим»… я поскаржилася на якісь там свої сердечні негаразди, вона підхопила тему і сказала, що «може дати мені владу керувати не тільки вчинками, а й почуттями людей – вони будуть робити все так, як я захочу». «Ось воно! – підказав мені внутрішній голос, мій невидимий Друг, - стережися…».
«У тебе біла аура, - продовжувала вона, – такі люди зустрічаються дуже рідко, а ще тебе наділено величезною силою, ти сама уявити не можеш – хто ти, але я тобі відкрию. От візьмімо для наочності темну кімнату із заклеєними цупким чорним папером вікнами, і десь у тому папері є дірка, і проз ту дірку до цієї зовсім темної кімнати проникає промінь сонячного світла: той промінь – це ти. Все, що є живого в тій кімнаті, тягнеться до променя, до його тепла і світла, але, покупавшись у ньому, погрівшись-поніжившись, політавши чи поблукавши, кожен метелик чи комашка, чи й людина, коли захочуть, можуть вернутися у свої закуточки. Промінь приваблює все живе, бо має таку силу, але він не має влади, щоб утримувати тих, кого привабив, не відпускати їх, а володіти ними. – Я дам тобі таку владу – володіти, але ти сама маєш цього хотіти. Отримавши владу та до такої сили – ти будеш мати все, що тільки заманеться. Жоден чоловік, на якого вкажеш пальцем, не встоїть перед тобою – кожен, кого вподобаєш собі хоч мимохіть, буде тебе любити і належати тобі».
Я вислухала. Я запитала: «…а для чого мені ТАКА любов? Якщо мене буде любити той, кого я змушу себе любити? Насправді ніякої любові там не буде – буде насильство, тобто, не хтось там буде любити мене – це я сама буду себе любити КИМОСЬ – так виходить? – вона мовчала. – Що ж до сили, якою мене, як ви кажете, наділено, і влади, якої мене, як ви кажете, позбавлено, то… думаю, якби Господь, наділяючи мене силою, вважав, що мені потрібна і влада, то і владою наділив би – все належить Йому; оскільки ж дано силу, а влади позбавлено, то саме ТАК і треба: і Йому, і мені, бо саме так мені краще – Він знає, як краще кожному з нас.
І от ви пропонуєте мені взяти владу – це означає взяти те, що мені не належить, взяти не своє. Тобто – вкрасти. Ні. Якщо Бог не дав мені влади, то це означає, що вона мені не потрібна. Та й що це за влада: ну, ще років п`ятдесят, найбільше сімдесят я буду тут владарювати, ґвалтуючи свободу волі всього живого, людей у тому числі – а далі? Дальше ж що? на тому світі, перед Богом, де ми – назавжди?
Кажуть, що Господь благословляє сто наступних поколінь тих, хто залишається вірним Йому – віруючих. І проклинає 12 поколінь відступників. І от ви пропонуєте мені не тільки самій стати проклятою, але й дітей і ненароджених ще онуків, і правнуків і так дальше – продати, зрадити, підставити – підвести під прокляття. Ні. Не потрібна мені влада. Якщо буде потрібною, то Сам Господь дасть її мені».
Вона не наполягала. Бо, думаю, для того, щоб темний замисел реалізувався, треба, либонь, домогтися чи дочекатися згоди, щоб обрана в жертву людина сама хотіла взяти те, що їй пропонується. Я ж відмовилася. Отже, не виправдала, а отже – зрадила її таємні сподівання, її трирічні труди і її надію зняти з себе і перекласти на мене те, від чого, певно, сама намагалася відкараскатися, а відкараскатися можна одним способом – передати іншій людині, яка погодиться те прийняти.
Ні-ні, я не погодилася, і це був її крах, бо вона, виходить, усі ці роки готувала мене, обравши, виховувала, так їй здавалося: отакою-то була наша дружба і її(дружби) причини, виявляється.
«Тепер вона зненавидить мене і спробує знищити», – подумала я, йдучи з гостини додому. І звідкись уже знала, що «наступним номером програми» у цьому «концерті» має стати скандал – вона його має організувати, і для того, щоб скаламутити мій внутрішній стан, щоб здійняти емоційний мул, як-то образа, обурення, ворожнеча і взаємна ненависть. Бо я не відчувала до неї поки що нічого такого, я відчувала порожнечу, чи було то розчарування? Можливо, але не того сорту, яке мучить і пече, а таке, коли вже поза сумнівом констатуєш: не було дружби, обман був – і все.
Скандалу довго чекати не довелося. Скандал був затіяний брудно, але цей удар хуцпою я прийняла з розумінням, і не відповіла їй тим, чого вона чекала. Ревізуючи свій внутрішній стан після скандалу, я знайшла, що жалію її, бо вона змушена саме так чинити, і шкодую, що вона мусить розтоптати і знищити те, що не було до неї ворожим, але вона не має права інакше – мусить… така в неї, добровільно вибрана колись, служба… звісно ж, хтось її колись отак, як вона намагалася мене, обманув, умовивши прийняту ту «владу», але змовчавши про усі побічні «форсмажори» від тієї нагороди.
АСТРАЛЬНИЙ НАПАД
Перший стався одразу ж вночі після «артпідготовки», заради якої і був учинений той дикий, примітивний скандал.
На ту пору добігали кінця кілька «процесів»: закінчувалася моя відпустка, упродовж якої я взялася за ремонт у квартирі, і поняття не маючи, як ті шпалери клеяться, ті стелі розмиваються і біляться, як ті труби фарбуються і прибиваються ті плінтуси… але в усьому з Божою допомогою розібралася, то й ремонт мій теж завершувався, а ще поспішали до гирла осені останні тижні літа – була друга половина серпня.
Страшенно виснажуючись за день ремонтних своїх робіт, я щовечора виходила на балкон, де було влаштоване тимчасове невибагливе ложе, падала і одразу ж засинала, щоб завтра раненько встати і знову за роботу – квартиру конче треба було привести в порядочок, бо вже скоро мали вернутися мої діти, що догулювали канікули в селі у моєї мами.
То й того пізнього вечора, забувши майже від утоми про скандал по телефону, який було мені вчинено, я вийшла на балкон і впала, щоб відпочивати. Але не заснула одразу, а просто лежала, чекаючи сну, і дивилася на зірки. Без жодної думки лежала собі, але сон не йшов.
І от стало мене щось, чого зовсім ніде не було, щось відсутнє – смішити. Спочатку я просто посміхнулася, сама собі дивуючись, бо причини ніякої не було. За тим тихенько й засміялася. Але сміху прибувало все більше, ніби вливався він мені в легені з кожним вдихом, і посміявшись ще трохи лежачи, я врешті сіла на балконному своєму матраці і, вже не дивуючись і не намагаючись сміх той затамувати, почала сміятися, розгойдуючись – то закидаючи голову назад, щоб ухопити побільше повітря, то нахиляючись обличчям майже до колін.
«Чи не пошкодилася часом розсудком», – подумала, спостерігаючи водночас ніби і зо сторони за власною дивною поведінкою, але стан розсудку наче й не викликав тривоги, то що ж це за дивний мимовільний і такий рясний і щедрий сміх?..
Почала я уважно оглядати себе внутрішньою увагою, намагаючись знайти причину сміху, і от виявила лоскітливе відчуття, що ніби ворушилося у моїй грудній клітці: так, ніби проз тіло моє, акурат поздовж мечовидного відростка, наскрізь, струмує щось на зразок шовкової, чи й газової, бо зовсім невагомої і невидимої тканини – ніби хтось розмотує сувій і пронизує, тягнучи проз мене, тим тонким лоскітливим шовком, як течією… чи якби я була кущем, то, либонь, так би пролинав крізь гілки мої легкий теплий вітерець…
«Ага, – подумала я сміючись, уже потрохи й підрегочуючи, – це вона… це вона намагається нанести мені нищівного удару – шаманить якраз…але не виходить в неї... те зло, яким вона цілиться мені в серце – проходить проз і тільки лоскочеться, змушуючи сміятися, але чому не виходить в неї, у чому прорахунок її злих намагань?..» І поки тіло продовжувало заливатися сміхом, уже голосним і нестримним, відповідь прийшла сама: вона впевнена, що після вчиненого вдень скандального розбою у серці моєму засіється ненависть до неї, і от темною силою, може силою її ненависті, виділеною, зосередженою і спрямованою за допомогою чорнокнижних знань чи ритуалів, вона нанесе страшного удару мені в серце, бо ненависть притягне ненависть, і знищить мене одразу, оскільки її ненависть буде незрівнянно більшою і могутнішою за мою; вона хоче змусити мене схрестити з нею кинджали чи мечі, тільки моя зброя – солом`яна у порівнянні з її сталевим, відточеним чорними магічними знаннями, лезом. Але так не вийшло, бо не було в мені жодного до неї негативу, жаль до неї був, що такою вона виявилася підступною. Тому сильний потік спрямованої нею енергії, не маючи за що в мені зачепитися, проминав проз і тільки лоскотався, не завдаючи сподіваної шкоди.
Врешті лоскотання за мечовидним відростком ущухли, я перестала сміятися, вляглася, а тоді і заснула. Думаю, то Господь вберіг і захистив мене від тієї розправи, бо Господь бачив її затію ще з самого початку, допустив мене, сліпе кошеня, спокушати, але вів за руку, пояснюючи що і до чого, а я вже, вільно і незалежно обирала, приймати мені ту «владу», чи відкинути геть. Коли відкинула, не сумніваючись і миті, Господь заступився і не дав знищити.
Слава Богу і Господу нашому Ісусу Христу.
Другий астральний напад стався через кілька років і виявився більш вдалим.
Ми не спілкувалися зовсім, але я й не тримала на неї жодного зла. Якось зателефонувала їй і напросилася зайти… Це глупота моя, але й зараз углибині себе не вірю «в зло до кінця»… А на той час в житті моєму настав уже важкий період, я була близькою до відчаю і в «білій аурі» моїй, думаю, з`явилися чорні плями жорстоких розчарувань і образ, але не її те стосувалося.
Вона зустріла мене відсторонено байдуже. Розмова не клеїлася зовсім, бо вона дивилася на мене, як на річ, давно поховану і забуту, але яка звідкись знову взялася перед очима. Я це відчувала і попросила її (дурна ж дурною…) «розкинути карти» - вона добре гадала.
Вона не відмовилася і розкинула байдужою рукою. Що ж, карти потвердили мої негативні здогадки, які мене турбували, а крім того, дивлячись на той розклад, вона сказала, що буду дуже довго і серйозно хворіти, але (і тільки в цей момент очі її ожили і зблиснули) – викарабкаєшся… Так зло і заздрісно ніби сказала оте «викарабкаєшся», що я зрозуміла всю глибину власної дурості і, попрощавшись, пішла геть. Цього разу вже назавжди.
Здається мені, що не минуло й тижня після останньої нашої зустрічі, як сталася подія, яку перекажу так, як вона відбувалася, не намагаючись щось пояснювати, бо й сама тих пояснень не маю. Єдине лише уточню, що не знаю і не можу довести, так само, як і заперечити, участі моєї колишньої подруги-відьми в цих подіях, бо – я не можу її звинувачувати, оскільки НЕ ЗНАЮ, хто те чинив, але Бог – знає…
То отже, одного вечора я повернулася з роботи досить пізно, дома була сама, бо діти мої десь відпочивали на канікулах, чи вже були в мами моєї в селі, як і зазвичай влітку.
Настрій був печальним, бо постійно перебувала тоді у вихорі страстей і ніяк не могла, бо й не знала як, із того вихору вибиратися. Збираючись лягти спати, чогось пішла не до себе у спочивальню, спальню, а до великої кімнати, яку я називала і тепер називаю залою. Примостилася на дивані і увімкнула телевізора. Йшов якийсь трохи містичний фільм, фільм був цікавим і події в ньому справді загадковими, але він не був страшним. Нехотя подивилася те кіно, встала і вимкнула телевізора. Повернулася до дивана, але світло в кімнаті невідь чого вирішила не вимикати. Прилягла, обличчям відвернулася до стіни і думала заснути. В кімнатах – тиша і все, як завжди. Але сон не спішив розкривати обіймів, то я чекала.
І от, з-за спини, звідкись з ближчого протилежного кутка кімнати, почав підбиратися до мене страх. Зовсім нічим не вмотивований – просто страх, у чистому вигляді. Я одразу уважно до себе прислухалася: кого боїмося?.. Але так само, як тоді на балконі сміх, так тепер страх, наростав і ніби затоплював киселе- чи бульйоно-подібною масою простір моєї грудної порожнини. Якийсь час я спокійно за ним спостерігала, намагаючись віднайти, виявити джерело, звідки той страх наповзає, але це його не зупинило, він валив клубами, як чорний густий жирний дим, і підбирався чим ближче.
Врешті я відчула, як спини торкається холод і холод той наростає, ніби щось рушило з кутка кімнати і наближається. Я знала, що озиратися не треба, але все ще намагалася доводами тверезого розсудка і логіки втримати себе на дивані, бо боятися нічого – це тільки випадковий збій у емоційно-психічній сфері, можливо, наслідки перегляду містичного фільму. Та намарне. Те в мені, що боялося, не сприймало ніяких розумувань: страх уже діставався границі терпіння і збирався переходити в паніку. «Все», – встигла подумати я і, скочивши з дивана, босоніж кинулася до вхідних дверей, крутнула ключем і вискочила в коридорчик, що між нашою і сусідською квартирами. Двері при тому щільно і міцно за собою зачинила, але не замкнула, бо ключ залишився в замку зсередини житла.
В освітленому коридорчику було тихо і не так страшно, але залишатися самій було небезпечно і я розуміла, що треба дзвонити сусідам, у нас завжди були дружні стосунки, але ж – третя ночі, як можу я будити людей у таку годину? Тим паче, що там сплять двоє малих дітей… Але страх, що напав на мене з кутка, просотувався поволі проз щілини з моєї квартири і я рішилася будити сусідів: «…вибачуся, все Маші поясню, мені б тільки опинитися в них на кухні і тихенько просидіти там до ранку…». Я натиснула пальцем на ґудзичка дзвінка на дверях, дзвінок роздер і розпанахав сонну нічну тишу на дрібне шмаття – дуже різкий голос мав той, ще будівельниками поставлений, дверний дзвінок.
Секунд з десять не відривала я пальця від дзвінка, а коли відпустила і прислухалася, упевнена, що там у сусідів уже повний переполох, не почула жодного шереху чи руху: сусіди спали і не чули дзвінка. Але це неможливо – хоч як би міцно спали дорослі, а їх там було четверо – Маша з чоловіком і Майя, її донька, також з чоловіком, але двоє малюків безсумнівно мали б прокинутися… Я подзвонила ще раз – тиша. Ще і ще – ні звуку, наче там нікого й не було. «Ясно, – сказала собі, – допомоги не буде… заблоковано…». (Коли наступного дня сказала сусідці, що дзвонила до них серед ночі, вона не повірила: я сплю дуже чутливо, чую кожен найменший звук, чую як діти ворушаться у сні, коли розкриються – встаю поправити одіяла, чую навіть як вони сопуть носами – не почути дзвінка в двері, ні, такого просто бути не може…». Я їй вірила. Але таке було…)
Після моїх невдалих спроб втекти до сусідів, страх з коридорчика таки вивітрився і я вирішила стояти там до ранку, обіцяючи собі ніколи більше до свого житла не повертатися. Так і стояла. Спостерегла, як вікно у загальному коридорі на поверховому майданчику повільно посіріло, а тоді й зовсім сповнилося світлом – то прийшов світанок.
З приходом світанку страх у мені розтанув, я осміліла настільки, що легенько штовхнувши двері до власної квартири – вони повільно вчинилися і я обережно зазирнула всередину: у помешканні моєму було тихо і якось особливо затишно і погідно. Домівка моя ніби кликала і лагідно чекала, обіцяючи захист. Я обережно переступила порога – в квартирі було світло і затишно. Я відчула, що можу залишатися у себе дома жити – і залишилася.
Але… кожної наступної ночі почала я прокидатися – рівно о третій годині. Згодом, прокидаючись рівно о третій, почала впадати в стан «безпричинного вмирання»: не те, щоб напад сердечний, чи біль у якомусь органі тіла – ні, просто вмирання. Зачастила до нашого під`їзду карета швидкої допомоги: лікарі кололи щось сердечне і легке заспокійливе, не розуміючи причини моїх вмирань. Одного разу «нічний лікар», що вже, либонь, не вперше мене рятував, сказав, що треба мені перебиратися до стаціонару, в лікарню, «бо одного разу ми можемо просто не встигнути вчасно». І я опинилася в госпіталі, у неврологічному відділенні. Поставити діагноз ніхто не міг, бо дослідження організму показували норму: тиск, аналізи і все таке. Лікарка моя в госпіталі призначила комбінацію легких заспокійливих, маючи на меті привчити мій організм не прокидатися о третій, а хоч би о пів на четверту. Врешті, тижнів за два так і вийшло – я прокинулася о пів на четверту, то мене й виписали додому. Удома ж все одразу вернулося – третя ночі і я проснулася, а проснувшись – починаю вмирати.
Хтось із приятелів підказав звернутися до фахівців з «нетрадиційної медицини», навіть номер телефону «найпершого київського білого мага» мені знайшли. Я зателефонувала білому тому магу, він вислухав і спитав, чи не сталося зі мною чогось дивного і особливого «якось о третій ночі» - і я згадала про той напад панічного страху. Білий маг одразу ж занервував і, сказавши тільки, що це і є причина і причина ця називається «астральний напад», перелякано відмовився зі мною дальше навіть розмовляти, не те, щоб чимось допомогти: «Я туди не полізу», – вигукнув він і поспіхом кинув слухавку десь на тому кінці з`єднання.
«Допомоги не буде», – сказала собі я, дивуючись трохи перелякові найсильнішого з посеред білих столичних магів.
ФОРМУЛА
Якщо чогось небажаного немає змоги позбутися – за ним можна спостерігати. Прокидаючись щоночі о третій, щоб у безпричинних муках вмирати, я перестала турбувати лікарів – вони хотіли, але не могли допомогти, то хай уже буде, як буде. Врешті, не вмираю ж до кінця, а тільки «тренуюся»… А що ще можна було зробити?
І от, спостерігаючи за тим неодмінним і неодступно постійним процесом, помітила врешті, що від моменту, коли очі мої рівно о третій ночі відкриються самовільно і я проснуся, ніби хто різко штовхне, і до початку «запуску програми вмирання» завжди є невеличкий, зовсім незначний – секунди в три, часовий зазор: коли нічого не відбувається і почуваюся ще нормально. І тільки по цій три-секундній паузі починається вже «напад»… ніби хтось десь натискає на клавішу чи «клікає» мишкою, щоб активізувати програму.
То й почала я роздумувати, що можна зробити, щоб той «хтось» не встиг вчасно, тобто, за ті постійні три секунди зазору, запустити програму знущань (муки ті теж щоразу буди однаковими, ніби запрограмованими…).
Вставати миттєво з ліжка, виходити на балкон чи пити приготовлену загодя воду – ні, нічого такі поспішні дії не міняли. І якось, проснувшись (по мені можна було звіряти точність годинників) як завжди рівно о третій ночі, я сказала, не гаючись і секунди: «Господь зі мною!», сказала подумки, сказала швидко, щоб встигнути вкластися в ті три секунди. І вперше те, що мучило щонічно, ніби заклякло від несподіванки і трохи з запізненням запустило програму знущань – я це чітко зафіксувала, та й знущання були, так наче не зовсім у собі впевнені, ніби згубили трохи звичного для них нахабства.
Ага, сказала собі я, і вже з деяким азартом навіть почала чекати наступної ночі – азартом дослідника і експериментатора.
Наступної ночі о третій, одразу ж як тільки проснулася , випалила подумки «Господь зі мною!», і ніби якісь огидні холодні і брудні липкі щупальця відсахнулися від мене геть, не доторкнувшись… ніч минула без нападу і вмирань, я швиденько заснула і навіть відчула вранці, що відпочила за ніч.
Третьої ночі все повторилося так само успішно, і невдовзі я впевнилася, що знайшла формулу, перед якою наслане зло – відступає і ховається: «Господь зі мною!» – так і порятувалася.
Минуло з півроку по такому щасливому і благословенному відкриттю, як перестала прокидатися о третій. А якщо прокидалася, то о пів на четверту чи о п`ятій – коли як. І то лише задля того тільки, щоб подивитися, як відганяє нічну пітьму світанкове Господнє Світло.
Світанки особливо люблю…
)))
23.07.2017
(…цікаво, що саме завтра у жінки, з якою я дружила і про яку тут йдеться, був би день народження, якби вона була ще в цьому, нашому світі… і зауважила я такий збіг щойно, набираючи дату написання під текстом – хай простить її Господь, як на те Воля Його… бо всяке безумство людське тимчасове, а душа вічна, і кожна душа свого часу повернеться в лоно Господа нашого Бога. Амінь.)
ID:
743150
Рубрика: Поезія, Містика
дата надходження: 23.07.2017 12:09:17
© дата внесення змiн: 10.08.2017 07:43:21
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
Справді цікавий твір і повчальний: "Господь хай буде з нами" 
щодо мови - думаю, літредакторові тут ще знайшлась би робота, якби до такого діло дійшло 
але - стараюся, стараюся вичитувати за собою уважно 
