Він - красунчик завзятий,
Любить дівчат та погуляти,
Любить поганяти на своїй машині,
Популярність кругом у нього нині.
Вона – простенька дівчина,
Ніде і ніким не замічена,
Любить книги читати
та за зірками спостерігати.
Вона мріє побачити диво,
Щось незвичайне та красиве.
Одного разу на виставі,
де вони обоє грали,
Він побачив її,вона так красиво співала…
Поглядом своїм провів -
Одразу ж поцілувати захтів.
Можливо, хлопчик закохався? -
Та ні, напевно, обізнався,
Негоже Ловеласові такому,
Віддати своє серце людові простом.
А вона просто була собою,
Такою як є, простою.
Він часто думав про неї, поважав,
Хоча завжди її невдахою вважав.
Одного ранку її віднайшов,
Першим привітався, підійшов.
О, яка честь,- вона відповіла.
- Мені потрібно, щоб ти допомогла,
Сказав він їй і подивлявся…
-Добре, але за умови, щоб не закохався.
А він принизливо : «Це буде не важко»
І подививсь на неї як на якусь «бродяжку».
Вона йому старанно допомагала,
А через деякий час, відчула, що покохала.
Йому ця дружба теж почала подобатись,
Але дружити з нею на людях став соромитись.
Сором’язлива дівчина відчула це
І просто плюнула йому в лице.
Вона обернулась і пішла від нього,
Від нього, неординарного такого.
Але хлопчина почав нервувати,
Що не може перенести її втрати.
І нарешті, перед усіма зізнався,
Що в цю сіреньку дівчинку він закохався.
Підійшов до неї, взяв за руку:
«Я не витримаю з тобою розлуку,
Не йди від мене, благаю,
Я не можу більше, тебе я кохаю.»
Відповіти на таке, дівчина була не в силах,
Лиш тихенько шепнула : «Я ж тебе просила».
Навіщо їм, молодим, це стражданння,
Вони обоє не в змозі відмовитись від кохання.
Вони обоє були такі не вловимі,
Обоє закохані, обоє щасливі.
Він виконував усі її бажання,
Усі їм заздрили : «О це кохання!».
Занадто добре все було,
До них і горе прибрело.
При черговій зустрічі дівчина йому сказала:
«Я хвора на рак, уже два роки знала.
Це уже нічим не можна лічити,
Залишаються лічені дні мені жити.
З хворобою уже змирилась давно,
Але з’явився ти, мені не все одно.
Вантажом для тебе не хочу бути... ».
- Ей, ти що говориш, я тебе не зможу забути.
Я ніколи не покину тебе,
Все буде добре, чуєш, буде!
Дівчина від щастя упала,
Приїхала швидка, забрала.
І від лікарняної палати ,
Його не можна відігнати.
Сидить, біднесенький хлопчина,
О, Боже, за що ж, вона хороша людина…
Коли дівчину відпустили додому,
він був з нею, поборовши втому.
Усі ці дні, що й говорити,
Намагався щасливою її зробити.
Себе,що не помітив раніше її, карав:
«Негідний я її, якби ж я знав…».
Коли вони обоє насолоджувались чистим небом,
Він сказав їй: «Виходь за мене.
Ти обіцяла мені, не можеш «відказатись» ,
Я хочу в тій церкві, про яку ти говорила, обвінчатись».
Здійснилась її мрія, вони обвінчались,
Любити до смерті один одному клялись.
Після їхнього такого свята,
Вона прожила ще небагато.
Разом вони літо провели чудове,
Люди ще не бачили стільки любові.
А через три місяці пішла вона,
До Бога, з твердою вірою, одна.
А у нього на душі лиш страждання,
Адже втратив своє він кохання.
Уже з роками,
Трішки прийшов він до тями…
Згадував її, бідненький, кожен день,
Як вони гуляли,як вона співала пісень.
За всі прожиті роки, так і не одружився,
Лиш за одне, кожен день він журився,
Що вона так і не побачила диво,
Щось незвичайне і красиве.
Хлопчина жив і не знав,
Що тим дивом він для неї став.
На все є Божа воля,
Не він слова такі сказав,
Розлучила його доля,
З тою, кого він так кохав.
ID:
751845
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 23.09.2017 12:39:06
© дата внесення змiн: 23.09.2017 22:10:43
автор: Оксана Городецька
Вкажіть причину вашої скарги
|