Десь на світі жила пташка. Гарна була, з різнобарвним пір’ячком та неймовірним голосом. Літала собі у небі й приманювала людські погляди. Та була одна людина, котра, на її думку, слухала найуважніше, дивилася найтеплішим поглядом. Ця людина, хлопець, годував її з рук, залишав відчиненим вікно, чекав її щоранку та щовечора. Хлопець вважав, що це його пташка, але зважав на те, що пташки — створіння вільні, тому і не намагався залишити її навіки у себе, навіть клітку не купував. А тим часом пташка знайшла ще одного хлопця, в якого закохалася сама. Він слухав її та співав із нею, його руки були такі теплі... Вона відчувала це, коли він годував її зернятами. Спочатку пташка прилітала до обох, але з часом їй стало дуже важко співати щиро для першого хлопця, й вона перестала прилітати до нього. Пташка все частіше навідувалася до другого хлопця, і їй все менше хотілося відлітати від нього. Вона стала спати на його підвіконні, будити його вранішнім співом, а незабаром вона сама увійшла до клітки, яку він залишив. Він не закривав дверцята клітки, а пташка і не хотіла йти звідти.
Та одного разу хлопець побачив у вікні іншу пташку. Вона була маленька і не така яскрава, як його пташка, навіть можна сказати сіра, але дуже вправно та чудово літала, й співала так ніжно, ніби погладжуючи по голові. Серце хлопця перетворювалось у справжнісінький барабан, коли він інколи спостерігав за нею крізь вікно. Він не відчиняв його, бо вже мав одну пташку й знав, що вона звикла до нього. Але одного вечора та сіренька пташка підлетіла до самісінького вікна, й він відчинив його. Він годував її хлібними крихтами та зернятами, казав, яка вона гарна, як чудово вона літає, але сіренька бачила клітку з іншою пташкою і щоразу летіла геть після того, як хлопець годував її.
Іноді вона прилітала, щоб подивитись на ту яскраву пташку, що сиділа в клітці й впевнитися в тому, що їй, маленькій і сіренькій, тут не місце. Вона завжди була вільною і дуже рідко кому дозволяла годувати себе з руки. Вона насолоджувалася своїм польотом і ніколи не хотіла забиратися в чиюсь клітку. І ось коли пташка побачила хлопця, побачила, як ніжно він дивиться на неї, почула тепло його слів, відчула, які сильні його руки — вона вперше в житті захотіла у клітку. В його клітку. Але в ній вже була пташка — така вродлива, така яскрава й така закохана...
Всі троє знали, що можна мати лише одну клітку й лише одну пташку.
Сіренька бачила, яка неймовірно прекрасна пташка у клітці, чула її чарівний голос, її щебетання, в якому бриніло признання у коханні до хлопця. Бачила, як він годує її з руки й щоразу плакала, торкаючись його рук потім. Ще вона знала, що йому важко, що він не зможе обрати між ними, що пташка не піде з клітки, і що вона сама не зможе знов і знов прилітати, знаючи, що для неї немає місця. Тож вона заспівала йому найпрекраснішу пісню, востаннє торкнулась його руки й більше ніколи до нього не прилітала.
І це було боляче, але правильно.
ID:
740041
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.07.2017 00:32:52
© дата внесення змiн: 01.07.2017 00:33:28
автор: Анна Вітерець
Вкажіть причину вашої скарги
|
