У коминку потріскували дрова. Тепло і затишок відділяли від мряки і холодного дощу на дворі.
Вона повернула напівспалений папірець. То була стара світлина, вицвіла на сонці, а краї вже почорніли від вогню. Важко впізнати, що колись було на ній зображено. Мить догорала, але Та, що сиділа перед коминком, знала, що не позбулася спогаду.
На світлині ще можна впізнати юнака з очима, що горіли як вуглини під вогнем. Не довго залишилося бачити їх. Хай горять. Вона хоче цього.
Палахкотіли дрова. Вогонь піднімався все вище. Накрив світлину цілком. Загорілося застукотіло сенсобиття об камінні стіни. Сенсобуття кінчалося. Коли ж прийде відчуження від того, що було минулим? Безодня поглине той клятий шматок паперу.
Оце й усе?
Коли згорає сенс, чи можна почати спочатку?
Вона не сподівалася.
Очі зі світлини ніяк не хотіли зникати. Їхній блиск відбивався на стінах як полум’я.
