Ти ж бо – мій GPS-навігатор. Як без тебе б цей світ спохмурнів! Ти... що хочеш собі навигадуй – та не треба інакших мені. І не треба, щоб інші дивились, як я плачу до себе й сміюсь, споминаючи вигини вилиць і якусь позаземність твою... Може б усмішку вдавано витис на зізнання страшне: «Ти – лиш друг...» Та дивитись, дивитись, дивитись в сині очі б, як в чорну діру! Чи подібну глибінь ще зустріну, перебабравши тисячі літ? А як ні – то котитися б з рінню упереміж, або на чолі! Силоміць, знаю, милим не стати... Хай з розпуки заплаче нам блюз. Тільки знай: найцінніший мій статок – нерозділене, зблякле «люблю!»... © Сашко Обрій.
ID: 763774 Рубрика: Поезія, Лірика кохання дата надходження: 03.12.2017 18:40:19 © дата внесення змiн: 03.12.2017 18:40:49 автор: Олександр Обрій
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie