Все йшла… одна душа збідніла
І шлях, тягнувся в далечінь…
Лиш тиша з нею вкотре гомоніла
Й дивилась в небо, в височінь…
Все йшла. Не лишив навіть сліду
І час у пам’яті - спинився і застиг…
Згадала, як він казав – чекай, приїду,
Але він запізнився і тому не встиг…
І вже не сила, було їй на те чекати,
Хоч серце й досі вірило словам…
Тіло, земля пригорнула, наче мати –
Лишивши біль, назавжди снам…
Все йшла, ота душа стражденна
Й несла, з собою спогадів тягар…
Здавалось, знову доля навіжена –
Мов ставку, поклала щастя на вівтар…
Померле тіло, вже лишило душу –
Довічно, блукати колом самоти…
Але й в житті, тобі, сказати мушу
Також, буває досить болю й гіркоти…
Все йшла. Мабуть таки карало небо –
Безжальний осуд, забутих всіх богів…
ЇЇ не запитали – чи готова? І, що треба?
Лиш дали, квитанцію, на сплачення боргів…
А далі, її життя – піде спочатку
І хтось, кохання напише їй за гріх…
І знов… Вона – потрапить в божу пастку,
На перетині, всіх не пройдених доріг…
