Відчувати,що десь є ти- бажаний ,непокірний...
задихатися від жаги неможливого володіння...
згадувати кожну хвилину все те непомірне...
залишатися відбитком,твоєю тінню...
я не встигла сказати майже нічого,
що світ без тебе пустеля без краю...
що кохала мабуть більш ніж самого Бога,
не шукала в іншому кращого раю...
січень смикав дроти за холодні пальці,
видував останнє тепло з тобою разом,
чаклував над ліжком і в новому абзаці
вже без тебе...а потім -розпач,образа...
та чи винний у тому,що пам"ять і досі
теплим спогадом пестить щоночі стегна...
що твій подих,як вітер у моєму волоссі
загубився на довгі весни напевно...
що думок невгамовна крилата зграя
прагне відстань долати вічну до тебе,
що живу,не живу,а ніби вмираю
так далеко з безодні до синього неба...
відчувати...задихатися...потім колись замислитися- чи варто?Справжнє кохання завжди драма,мабуть тому що кохаєш більш ніж самого Бога,а тепер отримуй все що заслужила і не скигли...ти сама обрала цей шлях,коріння твоє у землі,а гілля сухе,поки вітер не зломить - пручайся,та весна твоя вже ніколи не прийде бо ти сама віддала свою душу тому,кому вона не потрібна...
Руся Ялинська