від танення снігу
вологе повітря
волого і свіжо віє в обличчя.
ховаючи голову в плечі,
малеча Всесвіту
я -
кома, ніщо, маленя! -
собі йду,
стурбований побутом,
запитую поглядом -
що буде там далі?
що далі чекати?
чи далі осяйні,
чи жахи-жалі?..
видихує вітер
і видихає
мої запитання
сакраментальні.
я поспішаю
у зламаність побуту
з крихкістю літ.
світ мормоном
завис наді мною,
малює він ціль
на спині мені біло... -
і ось уже постріл!.. -
мене викрали в мене,
з буття мене витягли,
кинули,
вклали на тлін...
але я поспішаю,
нічого не знаю!
відчай у відчаю
тістом зростає
і посміх марнот,
що затемнює зір,
згарок від згарища мрій залишає,
задимлено падає
болісно в душу...
а там,
в далині
на вихолцях срібного сну
гойдається вітер -
невільник стихій,
він звіює попіл
з руїн моїх мрій,
сміється в обличчя моє закіптюжене
і
язичищем могутнього дзвона
у дзвін колотає...
...я поспішаю,
спішу я...спішу,
а навіщо?..не знаю.
...дякую, Анатолію 
Глибокий верлібрик, Миколо!
